Вступ. Ратифікувавши Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони[1], Україна остаточно визначила вектор подальших реформ із запровадження європейських принципів в усі сфери життя. Це зумовило необхідність перегляду підходів до формування територіальної організації влади, яка відтепер має орієнтуватися на «зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго врядування». Це вимагає створення нової моделі влади, яка б ґрунтувалася на засадах збалансованого розвитку всіх територій з урахуванням місцевих потреб і забезпечувала інтереси населення, зокрема стосовно надання адміністративних та інших публічних послуг.
Україна успадкувала адміністративно-командну систему державного управління, з наслідками якої стикається й донині. Значна концентрація державної влади стала перешкодою в досягненні очікуваних результатів від проведених адміністративної та територіальної реформ, реформи публічної служби тощо. Прагнення побудувати державу на демократичних засадах об’єктивно зумовило пошук нової концепції організації влади, яка б одночасно відповідала європейським принципам і враховувала національні історико-культурні традиції. Європейська практика свідчить, що на сьогодні не вироблено універсальної моделі організації публічної влади. Водночас беззаперечним є той факт, що важливе значення в цьому процесі має вміння взаємодіяти; насамперед ідеться про взаємодію між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Їхні відносини мають будуватися на ключовому принципі – децентралізації публічної влади, тобто на оптимальному розподілі повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також на злагодженій співпраці шляхом адміністративно-договірного регулювання. Принцип поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, поряд із принципами єдності й цілісності державної території, збалансованості та іншими засадами територіального устрою України, закріплений у ст. 132 Конституції України[2].
Стан дослідження. Питання регіональної політики загалом і принцип децентралізації влади зокрема неодноразово ставали предметом наукового дослідження в різних площинах, але найчастіше – у сфері державного управління та права. З огляду на сутність децентралізації та її безпосередній вплив на публічну адміністрацію, до складу якої входять органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, найбільший науковий інтерес ця тема становить для представників конституційного, адміністративного та фінансового права. У конституційному праві значну увагу дослідженню поняття і змісту децентралізації приділено у працях М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, Р. Б. Бедрія, О. М. Бориславської, В. І. Борденюка, В. С. Куйбіди, І. Я. Заяця, В. І. Чушенка та інших. В адміністративному праві дослідження впливу децентралізації влади на формування і діяльність органів публічної адміністрації, зокрема й на забезпечення надання адміністративних послуг населенню, викладені у працях О. Ф. Андрійко, Л. Р. Білої-Тіунової, Н. Р. Нижник, В. А. Дерець, І. Б. Коліушка, В. П. Тимощука, А. М. Школика та інших. Питання фінансової децентралізації як обов’язкової умови розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування висвітлені у працях Н. В. Воротіної, О. В. Ільницького, І. Б. Заверухи та інших.
Попри значну увагу до теми децентралізації з боку фахівців у галузі права, вона все ще не втратила актуальності. Зокрема, можна виокремити певні проблеми впровадження принципу децентралізації влади в Україні. По-перше, у 2019 році було розпочато реформу щодо заміни місцевих державних адміністрацій системою префектів за зразком французької моделі. У зв’язку з цим підготували проєкт Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» (2019)[3], проте вже в січні 2020 року його відкликали через розбіжності в баченні цього інституту представниками різних політичних сил. Подальше доопрацювання проєкту сповільнилося через воєнний стан в Україні. По-друге, з 2015 року тривала підготовка реформи служби в органах місцевого самоврядування, і лише у 2023 році було ухвалено Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування», проте він набере чинності лише у повоєнний час.[4] По-третє, вагоміші успіхи спостерігаються у сфері надання адміністративних послуг, оскільки у 2020 році було розширено повноваження органів місцевого самоврядування, зокрема щодо створення ЦНАПів. Водночас у період воєнного стану виникли нові виклики, оскільки з’явилася потреба в послугах, зумовлених релокацією бізнесу та необхідністю надання статусу внутрішньо переміщеної особи. По-четверте, загалом позитивним є удосконалення процедури адміністративного оскарження актів органів місцевого самоврядування, що стало можливим на підставі Закону України «Про адміністративну процедуру» (2022)[5], проте залишаються актуальними питання формування відповідних комісій, за наявності яких таке оскарження стає можливим.
Це далеко не вичерпний перелік питань, які потребують розв’язання в процесі децентралізації влади. Від їхнього вирішення залежить ефективність управління територією, професійне й оперативне усунення поточних проблем територіальної громади, надання якісних адміністративних та інших публічних послуг, а отже, і залучення додаткових інвестицій для розвитку територій та швидкого відновлення у повоєнний період.
Метою статті є визначення впливу децентралізації на реформу публічної адміністрації та оновлення інституту служби в органах місцевого самоврядування, а також окреслення перспектив впровадження європейських стандартів і принципів у процес децентралізації в Україні.
Основний виклад. Державотворення, подібно до зведення стійкої будівлі, потрібно починати із закладення міцного фундаменту, яким мають стати ціннісні орієнтири та принципи, що на них у подальшому будуть формуватися публічно-владні інституції. Історія доводить, що сильними є ті держави, які проголосили права людини і громадянина, а система публічної влади в них сформована так, щоб створити умови та механізми для їх забезпечення. Водночас в органах публічної влади має існувати баланс повноважень, який, з одного боку, запобігав би узурпації влади одним органом, а з іншого – дозволяв би адаптуватися до змін у суспільних відносинах, швидко реагувати на потреби населення та вирішувати їх. Ці чинники враховує теорія розподілу державної влади. Учений-конституціоналіст В. І. Чушенко звернув увагу на те, що, «формулюючи теорію поділу влад, Монтеск’є виходив із положення, що влада за своєю сутністю є єдиною і неподільною», натомість «йшлося про виділення трьох основних функцій єдиної влади і про розмежування компетенції трьох груп органів, які здійснюють неподільну владу», що «за змістом є певною функціонально-компетенційною цілісністю трьох груп державних органів, які здійснюють єдину державну владу». Ці гілки влади «координують свої дії, співпрацюють для досягнення спільної мети, взаємостримуючи одна одну при потребі», а «конституції, конституційне законодавство держав, які виходили із концепції поділу влад, закріплюючи самостійність кожної гілки влади, одночасно містять норми про співпрацю її з іншими гілками влади». Автор підсумовує: «взаємостримання трьох влад логічно передбачає їхній взаємонагляд і контроль».[6]
Певною мірою елементи теорії поділу державної влади лежать і в основі принципу децентралізації влади. Шляхом збалансованого розмежування повноважень між місцевими органами державної влади та місцевого самоврядування можна уникнути домінування державного управління на певній території і водночас сприяти досягненню спільної мети щодо її розвитку та забезпечення потреб громади. При цьому важливим є нормативне визначення способів контролю та меж відповідальності цих органів. Вирішення цих питань на етапі проголошення державності дало б можливість Україні створити надійні основи місцевого самоврядування та уникнути багатьох подальших проблем у взаємовідносинах між органами влади на місцевому рівні. Державотворчий процес в Україні відбувався доволі складно, а впровадження децентралізації, як зазначають науковці, є «історією суперечностей, пов’язаних із пошуком найкращої форми організації державної влади»[7].
У Преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990р.[8] було визначено основні цілі для створення демократичного суспільства, прагнення побудови правової держави, утвердження суверенітету і самоврядування народу України. У подальшому Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 7 грудня 1991 р. закріпив принцип оптимальної децентралізації (ст. 3); визначив делегування державою повноважень виконавчим комітетам відповідних рад (ст. 32); а також було зазначено, що «делегування державою повноважень виконавчим комітетам відповідних Рад супроводжується передачею їм фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень» (ст. 42)[9]. Проте після їх проголошення не було зроблено наступного кроку – їхнього впровадження.
У науковій літературі слушно наголошено на тому, що «суттєві зміни у розвитку місцевого самоврядування відбулися 5 березня 1992 р., коли Верховна Рада України прийняла закон, яким запровадила в системі місцевих органів виконавчої влади нову ланку – інститут Представника Президента України, який мав стати главою місцевої державної адміністрації на рівні області, міст Києва і Севастополя, району… які формувалися на базі виконавчих комітетів відповідних Рад народних депутатів, їх відділів і управлінь… органи, які формально мали представницький характер, набували статусу органів державної влади». Представник Президента України мав забезпечити взаємовідносини між центром і територіями щодо регіонального розвитку. Водночас відсутність політичного рішення та належного наукового обґрунтування стосовно способу формування цього інституту викликали значний спротив у суспільстві, і цей етап існування нової інституції був нетривалим. Уже 3 лютого 1994 року було прийнято Закон України «Про формування місцевих органів влади і місцевого самоврядування», яким знову запроваджувалася попередня модель місцевого самоврядування. Законом було передбачено припинення повноважень представників Президента України та очолюваних ними місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу на місцевому рівні мали здійснювати виконавчі комітети та голови відповідних рад.[10] Після укладення 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України»[11] вони знову з’явилися в системі виконавчої влади. На перший погляд, процес нагадував спроби децентралізації влади, але за своєю суттю це було протистояння двох окремих ланок публічної адміністрації. Без належної організації та злагоджених дій цих органів влади жодна реформа не приведе до успіху.
Розподіл повноважень має здійснюватися на засадах взаємної узгодженості та поступок між органами публічної влади. Характеризуючи цей процес, вчений-конституціоналіст Л. В. Бориславський звернув увагу на те, що «створений Конституцією механізм влади – це завжди компроміс, оскільки у громадянському житті беруть участь або ведуть боротьбу за владу різні політичні сили. Цей компроміс, хоча і вимушений, але все ж таки добровільний, виражає загальну зацікавленість у вирішенні проблеми влади і свободи на основі закону, а не шляхом застосування сили». При цьому автор наголошує на ключових моментах: «компроміс», «добровільність», «зацікавленість вирішувати проблеми влади і свободи» та робити це «на основі закону».[12] Отже, має бути сформований інститут місцевого самоврядування, наділений власними та делегованими державою повноваженнями. Обґрунтовуючи необхідність його функціонування, вчені-конституціоналісти В. І. Чушенко й І. Я. Заяць слушно зауважили: «Держава, незалежно від досягнутого нею рівня соціально-економічного розвитку, без участі громадськості не може оптимально задовольнити потреби сучасної людини… держава не в змозі брати на себе весь тягар соціально-економічного розвитку».[13] Професорка О. М. Бориславська зазначила, що «самоврядування – найповніше втілення демократії», і від рівня його розвитку значною мірою залежить «ступінь розвитку демократії».[14] Цю думку розвиває професор О. В. Батанов, який вважає, що децентралізацію варто розглядати як «свого роду міжнародний стандарт демократії в сучасному конституційному праві».[15]
У визначенні місцевого самоврядування, закріпленому у ст. 140 Конституції України, виділено таку ознаку, як «самостійне вирішення питань місцевого значення». Місцеве самоврядування наділене владними повноваженнями та правом ухвалювати рішення обов’язкового характеру. Водночас ст. 145 Конституції України гарантує судовий захист прав місцевого самоврядування, зокрема щодо вирішення компетенційних спорів.
Наявність інституту місцевого самоврядування свідчить про реалізацію демократичних засад формування органів публічної влади, проте важливим є забезпечення їхньої ефективної взаємодії. Наріжним завданням у процесі децентралізації є визначення кола питань місцевого значення, які потрібно передати органам місцевого самоврядування, із запровадженням при цьому відповідних форм контролю. Як уже зазначалося, історія неодноразово доводила, що «важливе значення має зміцнення влади на місцях, продумане врегулювання низки питань, ключовими з яких є: система таких органів, розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, визначення кола публічних послуг, зокрема й адміністративних, що надаватимуться відповідними органами, врегулювання міжбюджетних відносин, встановлення чітких контрольно-наглядових заходів задля збалансованого виконання державних і місцевих завдань, тобто виконання державних завдань з урахуванням місцевих потреб».[16]
Досліджуючи питання місцевого самоврядування, науковець С. П. Мороз звертає увагу на те, що саме «спектр процесів централізації та децентралізації є своєрідним відображенням уявлення про ефективність державної влади, і їх врахування необхідне з погляду оптимального стану організації державної влади». Автор зазначає, що для «встановлення або відновлення оптимального стану публічної влади сучасні країни вдаються саме до децентралізації зі зміщенням акценту на місцевий рівень у частині виконання заздалегідь окреслених і гарантованих державою завдань».[17] Отже, «децентралізація є таким способом організації публічної влади в державі, за якого адміністративно-територіальні одиниці мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення і реалізовувати власні завдання у межах, встановлених законодавством, та під відповідальність уповноважених органів і посадових осіб, а втручання в їхню діяльність може відбуватися винятково з метою нагляду за законністю в передбачених законом випадках і відповідних формах».[18]
Розглядаючи питання децентралізації, науковці обґрунтовано визначають переваги місцевого самоврядування.[19] Насамперед це зумовлено його наближеністю до населення та участю органів місцевого самоврядування у розв’язанні питань життєдіяльності й розвитку територій. Особливо відчутним це стало в умовах воєнного стану, коли постала необхідність надання статусу внутрішньо переміщеним особам, що вплинуло на розширення мережі ЦНАП та створення мобільних центрів.
Попри значні зусилля, реформа публічної адміністрації не принесла очікуваних результатів. Серед факторів, що на це вплинули, виокремлюють: «а) непослідовність нормативного забезпечення децентралізації влади («крок вперед, два кроки назад»); б) різноплановість реформи, що вимагає посиленої координації дій не лише в системі органів виконавчої влади, а й інших органів державної влади, активної участі органів місцевого самоврядування; в) недостатній рівень кваліфікації та професіоналізму кадрів, відповідальних за проведення реформи; г) недостатність матеріальних та фінансових ресурсів, а також відсутність належного моніторингу проведення реформи».[20] Безперечно, в умовах воєнного стану об’єктивно неможливо досягти швидких успіхів, проте реформи були розпочаті значно раніше, і від їхнього результату залежить відновлення України у повоєнний період.
Певні кроки на шляху впровадження європейських підходів до децентралізації в Україні здійснено, проте не всі вони мають логічне завершення, а низка питань залишається невирішеною. Так, не було реформовано місцеві державні адміністрації та не запроваджено інститут префекта; не реформовано службу в органах місцевого самоврядування на підставі нового закону; відсутній закон про адміністративний збір за надання адміністративних послуг, який би визначив розподіл коштів між державним і місцевими бюджетами (оскільки більшість послуг є державними, але надаються ЦНАПами, створеними органами місцевого самоврядування); відсутнє чітке розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування частіше за інші органи публічної влади відчувають на собі тягар війни. Переважно саме вони вирішують проблеми, пов’язані з наданням статусу внутрішньо переміщеним особам, забезпечують їх житлом і роботою, створюють умови для діяльності релокованого бізнесу та відновлюють управління на деокупованих територіях.
Сьогодні назріла потреба в посиленні координаційно-наглядових функцій місцевих державних адміністрацій. Найбільший інтерес викликає французька модель префекта. Досліджуючи її, С. Ю. Батюк звертає увагу на те, що цей інститут бере початок з періоду правління Наполеона Бонапарта, з 1799 року. Статус префекта еволюціонував під впливом децентралізації влади та реформ системи влади у Франції. Згідно із сучасним французьким законодавством, «префект – це державний службовець вищого рівня, а не політичний призначенець», який «виступає гарантом дотримання законності і для центральної влади, і для громадян, і для органів місцевого самоврядування», водночас він «може виступати своєрідним третейським суддею при вирішенні спорів на місцевому рівні»[21]. У Декреті Франції No 2004-374 від 29 квітня 2004 р. визначено повноваження префектів та організацію їхньої діяльності в регіонах і департаментах.[22] Префект одночасно є представником державної влади та гарантом координації дій на території своєї юрисдикції. Під його керівництвом перебувають «територіальні служби державних цивільних адміністрацій», він також «координує територіальну діяльність державних публічних установ» (Article 1). У Франції вибудувана ієрархічна система префектур, що забезпечує узгодженість координації та здійснення контрольно-наглядової діяльності щодо під’юрисдикційних суб’єктів. Префекти також наділені особливими повноваженнями для подолання надзвичайних ситуацій. Як зауважує С. Ю. Батюк, «повноваження щодо захисту місцевого населення покладаються на префектів зон, префектів департаментів та мерів», оскільки «як правило, надзвичайні ситуації виходять за межі можливостей муніципальної влади, тому керування операціями з надання допомоги місцевому населенню здійснюють мери міст та префекти департаментів». Водночас «повноваження щодо локалізації та ліквідації наслідків переходять до префекта зони, який застосовує всі можливості органів державної влади та органів місцевого самоврядування».[23] Такий досвід був би доречним для України, проте відповідний законопроєкт, яким передбачалося запровадження посади префекта замість місцевих державних адміністрацій, був відкликаний.[24]
5 листопада 2025 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення законності та прозорості в діяльності органів місцевого самоврядування»,[25] яким внесено зміни до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та розширено контрольно-наглядові функції місцевих державних адміністрацій щодо актів органів місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 16-1 цього Закону: «Місцеві державні адміністрації здійснюють державний нагляд за актами відповідних органів місцевого самоврядування у разі відсутності в інших органів державної влади повноважень із здійснення державного нагляду (контролю) у відповідній сфері (галузі), що прямо передбачено спеціальним законом. Державний нагляд здійснюється місцевими державними адміністраціями за актами органів місцевого самоврядування, що видаються ними на виконання делегованих державою повноважень, щодо їх відповідності законам». Заходами такого нагляду є: «1) вимога про усунення порушення закону; 2) звернення до суду з позовом про визнання акта (окремих його положень) органу місцевого самоврядування незаконним (протиправним) та його скасування (визнання нечинним)». Водночас залишається незрозумілим положення про «спеціальний закон», а також деякі норми розділу «Прикінцеві та перехідні положення», зокрема в частині надання повноважень районним державним адміністраціям, які можуть вносити обласним державним адміністраціям пропозиції щодо наглядових заходів. З цього приводу експерти Центру політико-правових реформ В. Дерець та О. Бовш уже висловили застереження, назвавши пункт 3 цього розділу «загрозливою нормою».[26]
В умовах правового режиму воєнного стану набула гостроти проблема, пов’язана з формуванням військових адміністрацій, оскільки «утворювати їх дозволяється навіть у громадах зі спроможними органами місцевого самоврядування, які не перебувають у зоні бойових дій». Вчена-адміністративістка В. А. Дерець зауважує, що в такому разі «виникає загроза для подальшого існування у відповідних громадах місцевого самоврядування». Вона наголошує: «Сільські, селищні, міські ради не повинні безпідставно повсюдно «підмінятися» військовими адміністраціями населених пунктів з широким колом повноважень та з перекладанням на бюджети територіальних громад фінансового тягаря за реалізацію цих повноважень».[27]
Проведення децентралізації безпосередньо пов’язане з реформою у сфері публічної служби. Після тривалих дискусій 2 травня 2023 р. був прийнятий Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»,[28] який заклав нові підходи, що відображають європейські засади місцевого самоврядування та стандарти публічної служби, забезпечують гармонізацію з нормами законодавства про державну службу та мають важливе значення для успішного проведення заходів із децентралізації публічної влади.[29] Законом визначено можливість переходу з одного виду служби на посади в органи іншого виду, а також врегульовано питання як професійної конкурсної служби, так і служби на виборних посадах в органах місцевого самоврядування. Новий Закон набирає чинності не раніше припинення або скасування воєнного стану, тому варто вже зараз розробляти нормативні акти та документи з метою розвитку його законодавчих положень.
Важливою подією на етапі впровадження принципу децентралізації стало подання 30 січня 2026 року до Верховної Ради законопроєкту No 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування»[30], підготовленого Кабінетом Міністрів України. А вже 7 квітня 2026 року Верховна Рада України прийняла його за основу. Метою законопроєкту є «визначення правових засад розмежування та розподілу повноважень органів місцевого самоврядування різних рівнів, а також органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на основі принципів субсидіарності та децентралізації, що сприятиме усуненню конфлікту компетенцій між різними рівнями та органами публічного врядування, підвищенню ефективності публічного врядування, забезпеченню доступності та якості надання публічних послуг, а також ефективному використанню бюджетних коштів».[31] Цей законопроєкт визначено «важливим індикатором виконання Плану України, схваленого з метою реалізації інструменту ЄС «Ukraine Facility», заходів, передбачених Дорожньою картою з питань реформи державного управління, а також рекомендацій Європейської Комісії, представлених у Звіті про прогрес України в рамках Пакета розширення Європейського Союзу 2025 року».[32]
Підсумовуючи, можна стверджувати, що впродовж останніх років, зокрема в період воєнного стану, Україна зробила вагомий поступ на шляху до впровадження принципу децентралізації влади. Свідченням цього стало внесення змін до законодавства про місцеве самоврядування та місцеві державні адміністрації, ухвалення нових законів про адміністративну процедуру та про службу в органах місцевого самоврядування. Проте набрання ними чинності залежить від того, як швидко буде припинено воєнні дії в Україні чи скасовано режим воєнного стану. Тож цей час варто використати для доопрацювання нормативної бази, яка сприятиме подальшому застосуванню норм нових законів і усуне колізії з чинними нормативними актами. Реформи свідчать про реальне прагнення України стати частиною європейської спільноти та створити національну модель публічної адміністрації на основі європейських стандартів децентралізації влади та міцних засад злагодженої взаємодії її органів і публічних службовців.