Стаття 137.
Конституційний суд розглядає всі претензії, що пред’являються до Федерації, земель, округів та громад, які не можуть бути вирішені у звичайному судовому порядку.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 32) внесено такі зміни до статті 137:
«Стаття 137. (1) Конституційний суд розглядає всі майново-правові вимоги, які пред’являються до Федерації, земель, округів, громад, які не можуть бути вирішені у звичайному судовому порядку.
(2) Зокрема, він виносить рішення щодо претензій, які випливають із сфери публічного-правової діяльності службовців Федерації, земель (округів) та громад. У цих випадках позов передається у Конституційний суд за умови, що він не може бути негайно вирішений за федеральним законом, та у тому випадку, якщо вичерпано можливості адміністративного порядку розгляду справи або якщо суди першої або другої інстанції не ухвалили рішення у встановлений федеральним законом строк. Такий позов не може базуватися на стверджувальній незаконності дисциплінарного висновку».
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 58) внесено такі зміни до статті 137:
«Стаття 137. Конституційний суд розглядає позови про майнові вимоги між Федерацією, землями, округами та громадами, якщо ці вимоги не можуть бути вирішені звичайними правовими засобами».
Стаття 138.
Конституційний суд в подальшому вирішує конфлікти:
а) між судами та адміністративними установами;
б) між Вищим адміністративним судом та іншими судами, а також між Конституційним судом та Вищим адміністративним судом;
в) між землями, а також між окремою землею та Федерацією.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 32) внесено такі зміни до статті 138:
– до частини «Б» додано таке положення:
«б) між Вищим адміністративним судом та іншими судами, а також між Конституційним судом та Вищим адміністративним судом, а також між судами загальної юрисдикції та іншими судами».
– додано такий пункт:
«(2) Конституційний суд також на прохання федерального уряду або уряду землі визначає, чи належить видання певного акту законодавства чи виконавчого акту до компетенції Федерації чи землі відповідно до статей 10-15 Конституції».
Стаття 139.
(1) Конституційний cуд розглядає справи про:
– незаконність актів органів Федерації або земель за поданням суду, а в разі, коли такий акт підлягає застосуванню при розгляді правового спору Конституційним судом, – за ініціативою суду в силу покладених на нього обов’язків;
– незаконність актів органу влади землі також на вимогу федерального уряду;
– незаконність актів федерального органу влади також на вимогу уряду землі.
(2) Рішення Конституційного суду, яке скасовує акт як незаконний, зобов’язує компетентний вищий орган негайно оголосити про скасування; скасування вступає в силу з дня оголошення.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 32) до статті 139 додано такий пункт:
«(3) Якщо нормативний акт, застосовуваний судом, вже втратив чинність, і тому запит було подано відповідно до статті 89 (3), то рішення Конституційного Суду повинно обмежуватися лише визнанням такого акту незаконним»
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 59) пункт 2 статті 139 було доповнено таким положенням: «…, якщо Конституційний суд не встановить термін набрання скасуванням чинності, який не може перевищувати шести місяців».
Стаття 140.
(1) Конституційний cуд вирішує питання про неконституційність законів земель за поданням федерального уряду; неконституційність федеральних законів за поданням уряду землі, за умови, однак, що такий закон повинен бути передумовою для винесення рішення Конституційним судом офіційно.
(2) Подання, згадане в пункті 1, може бути зроблене в будь-який час; заявник повинен негайно повідомити про це відповідний уряд землі або федеральний уряд.
(3) Рішення Конституційного суду, яке скасовує закон як неконституційний, зобов’язує федерального канцлера або уповноваженого очільника землі негайно оголосити про таке скасування; скасування набирає чинності з дня оголошення, якщо Конституційний суд не визначить певний термін. Цей термін не може перевищувати шести місяців.
(4) Положення пункту 1 статті 89 не застосовується до перевірки конституційності законів.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 32) до статті 140 внесено такі зміни:
– в пункті 3 між словами «закон» та «неконституційний» додано такі слова «або певна частину такого закону»;
– після пункту 3 додано такий абзац:
«(4) Бюджетний конституційний закон визначає, якою мірою можуть бути оскаржені в Конституційному суді рішення парламентів земель (ландтагів) про надбавки до державних податків, і які юридичні наслідки наставатимуть відповідно до рішення Конституційного суду щодо скасування такого рішення земельного парламенту або закону про податки землі або місцеві податки».
– пункт 4 отримує порядковий номер 5.
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 60) до статті 140 внесено такі зміни:
– пункт 1 викладено у такій редакції:
«(1) Конституційний cуд вирішує питання про неконституційність федерального закону або закону землі за поданням Верховного суду або Адміністративного суду, за умови, що такий закон повинен бути передумовою для винесення рішення судом-суб’єктом конституційного подання, офіційно, або якщо такий закон для винесення рішення самим Конституційним судом;
про неконституційність законів земель також за поданням федерального уряду;
про неконституційність федеральних законів також за поданням уряду землі».
– в пункті 3 замінено слова «шість місяців» на «один рік»
– після пункту 3 додано такий пункт:
«(4) У випадку визнання рішенням Конституційного суду закону чи його частини неконституційними, законодавчі положення набувають статусу таких, що визнані неконституційними за рішенням Конституційного суду з дня набрання законної сили таким рішенням, якщо ним не зазначено іншого терміну. В оголошенні про скасування закону також має бути зазначено, чи набирають знову чинності законодавчі положення і які саме».
– пункти 4 та 5 отримують номери 5 та 6 відповідно.
Стаття 141.
Конституційний суд розглядає справи щодо оскарження виборів до Національної ради, Федеральної ради (Бундесрату), Ландтагу та всіх інших загальних представницьких органів і, за клопотанням цих представницьких органів, оголошує про втрату мандата їх членами.
Федеральним конституційним законом від 2 липня 1929 року до статті 141 додано такий пункт:
«(2) Умови прийняття Конституційним судом рішення про оспорювання результатів референдумів, регулюється федеральним законом. Цей федеральний закон також може встановлювати строк очікування оприлюднення прийнятого на референдумі федерального закону, який залежить від можливостей оскарження результатів референдуму».
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 61) до статті 141 внесено такі зміни:
– слова «до Федеральної ради (Бундесрату)» замінено на «до рад земель та рад кантонів». (Ця поправка не вступила в силу; див. дет. у статті 24).
– додано такий пункт: «(2) Умови прийняття Конституційним судом рішення про оспорювання результатів референдумів, або народного голосування, регулюється федеральним законом. Цей федеральний закон також може встановлювати строк очікування оприлюднення прийнятого на референдумі федерального закону, який залежить від можливостей оскарження результатів референдуму».
Cтаття 142.
(1) Конституційний суд розглядає справи про передбачену Конституцією відповідальність найвищих федеральних та регіональних органів влади, за їхні правопорушення, вчинені під час виконання службової діяльності.
(2) Позов може бути подано проти:
а) Федерального президента за порушення Федеральної конституції: рішенням Федеральних Зборів;
б) проти членів федерального уряду та прирівняних до них за відповідальністю органів, за порушення законодавства: за рішенням Національної ради;
в) проти членів уряду землі та прирівняних до них відповідно до конституції землі за відповідальністю органів, за порушення закону: за рішенням уповноваженого парламенту землі (ландтагу);
г) проти губернатора землі (ландесгауптамана) за порушення закону, а також за недотримання правил чи інших розпоряджень федерації у питаннях, що опосередковано належать до відання федерації: за рішенням федерального уряду.
(3) Обвинувальний висновок Конституційного суду може передбачати втрату посади, за особливо тяжкі правопорушення, а також тимчасову втрату політичних прав; у випадку незначних правопорушень, передбачених пунктом 2 (d), Конституційний суд може обмежуватись висновком про наявність правопорушення.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 36) до статті 142 було внесено такі зміни :
– у пункті 2, підпункт в) після слів «за відповідальністю» були додані слова: «цим законом або».
– пункт 2 , підпункт г) викладено у такій редакції: «г) проти губернатора землі, його заступника (пункт 1 статті 105) або члена уряду землі (пункти 2 і 3 статті 103) за порушення закону, а також недотримання правил чи інших розпоряджень федерації у питаннях, що опосередковано належать до відання федерації, якщо мова йде про члена уряду землі, то також і за недотримання вказівок губернатора землі (ландесгауптмана) з цих питань: за рішенням федерального уряду».
– як пункт 3 додано таке положення: « 3) Якщо федеральний уряд відповідно до пункту 2, підпункту г) подає позов лише проти губернатора або його заступника та доводить, що згідно будь-який інший члену уряду землі, наділений повноваженнями, що опосередковано належать до відання федерації (у розумінні п. 2 ст. 103) винен у вчиненні діянь, передбачених пунктом 2 підпунктом г), то федеральний уряд може в будь-який час до винесення рішення відкрити провадження і проти цього члена земельного уряду.».
– пункт 3 отримує номер 4.
– як абзац 5 додано таке положення: «(5) Федеральний президент може користуватися правом, наданим йому підпунктом в) пункту 2 статті 65 та підпунктами а), б) та в) пункту 2 цієї статті, тільки за зверненням представницького органу, який ухвалив питання про обвинувачення, а у випадку, передбаченому підпунктом г), лише на прохання федерального уряду, і у всіх випадках лише за згодою обвинуваченого».
Стаття 143.
Звинувачення проти осіб, зазначених у статті 142, також можуть бути пред’явлені за злочини, пов’язані з діяльністю обвинуваченої особи. У цьому випадку Конституційний Суд має виключну юрисдикцію; справи, які вже розглядаються в звичайних кримінальних судах, направляються до Конституційного суду. У таких випадках, поряд із пунктом 3 статті 142, Конституційний суд також може застосовувати норми кримінального права.
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 62) у статті 143 слова «поряд із пунктом 3 статті 142» замінено на «поряд із пунктом 4 статті 142».
Стаття 144.
(1) Конституційний суд розглядає справи щодо порушення конституційно гарантованих прав рішенням або розпорядженням адміністративного органу, якщо вичерпано можливості адміністративного порядку розгляду справи.
(2) Рішення Конституційного суду, яке задовольняє вимоги, є основою для скасування неконституційного рішення або розпорядження. Органи влади при прийнятті нових рішень або розпоряджень зобов’язані орієнтуватися на юридичні висновки Конституційного суду.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 37) статтю 144 викладено у такій редакції: «(1) Конституційний Суд розглядає справи щодо оскарження рішень та розпоряджень адміністративних органів, якщо скаржник стверджує, що його права, передбачені конституцією, було порушено цими рішеннями, та, якщо інше не передбачено федеральним законом, коли вичерпано можливості адміністративного порядку розгляду справи.
(2) Суд також розглядає скарги, пов’язані із проходженням державної служби посадовими особами федерації, земель та муніципалітетів, про порушення прав що виникають у зв’язку з працевлаштуванням, за рішенням адміністративного органу, та, якщо інше не передбачено федеральним законом, коли вичерпано можливості адміністративного порядку розгляду справи.
(3) Такий позов не може базуватися на стверджувальній незаконності дисциплінарного висновку.
(4) У цих випадках також до висновків Конституційного суду застосовуються положення пунктів 1 і 2 статті 132».
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 (§ 63) статтю 144 викладено у такій редакції:
«Стаття 144. (1) Конституційний Суд розглядає справи щодо оскарження рішень та розпоряджень адміністративних органів, якщо скаржник стверджує, що його права, передбачені конституцією, було порушено цими рішеннями. Скарга може подаватися, якщо інше не передбачено федеральним законом, лише коли вичерпано можливості адміністративного порядку розгляду справи.
(2) У цих випадках також до висновків Конституційного суду застосовуються положення пунктів 1 і 2 статті 132.
(3) Якщо Конституційний суд визнає, що оскаржене рішення адміністративного органу не порушує гарантоване конституцією право, і мова не йде про випадок, виключений із юрисдикції адміністративного суду відповідно до пункту 5 статті 129, то Конституційний суд повинен одночасно з відмовою задоволення вимог скаржника, направити скаргу про те, чи було порушення прав скаржника таким рішенням, до адміністративного суду».
Стаття 145.
Конституційний Суд розглядає справи про порушення міжнародного права відповідно до положень спеціального федерального закону.
Стаття 146.
Виконання вироків Конституційного суду покладається на Федерального Президента.
Федеральним законом від 30 липня 1925 року (§ 38) статтю 146 викладено у такій редакції:
«Стаття 146. (1) Виконання вироків Конституційного Суду щодо позовів за статтею 137 здійснюється судами загальної юрисдикції.
(2) Виконання інших вироків Конституційного суду є обов’язком Федерального Президента. Таке виконання здійснюється ним за допомогою призначених на власний розсуд для цих цілей органів Федерації чи земель. Заява про виконання цих вироків повинна бути передана від Конституційного суду до Федерального Президента».
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 (§ 38) статтю 146 внесено такі зміни:
– в пункті 2 після слів «органів Федерації чи земель» вставлено такі слова: «включно із армією Федерації»;
– після пункту 2 додано таке речення: «Зазначені вказівки Федерального Президента, коли мова йде про виконання вироків, не вимагають закріплення другим підписом відповідно до статті 67».
Стаття 147.
(1) Конституційний суд знаходиться у Відні.
(2) Він складається з президента, віце-президента, відповідної кількості членів та членів-заступників.
(3) Президент, віце-президент та половина членів та членів-заступників обираються Національною радою, а інша половина членів та членів-заступників Федеральною радою (Бундесратом) строком ¬на все життя.
Федеральним законом від 30 липня 1925 року (§ 39) до статті 147 додано такі пункти:
(4) Члени федерального уряду або уряду землі не можуть бути членами Конституційного суду. Президент, віце-президент, дві третини інших членів та дві третини членів-заступників не можуть бути членами Національної ради, Федеральної ради (Бундесрату) чи Ради землі (Ландтагу).
(5) Якщо член або член-заступник без серйозної причини були відсутніми на трьох засіданнях Конституційного суду підряд, Конституційний Суд повинен це встановити на слуханні. Це встановлення тягне за собою звільнення з посади члена або члена-заступника.
Федеральним законом від 7 грудня 1929 року (§ 39) статтю 147 викладено у такій редакції:
(1) Конституційний суд складається з Президента, Віце-президента, дванадцятьох членів та шести членів-заступників.
(2) Президент, віце-президент, шестеро членів та три члени-заступники призначаються Федеральним Президентом за рекомендацією Федерального уряду; ці члени повинні бути вибрані з кола суддів, адміністративних чиновників та професорів юридичних факультетів університетів. Інші шість членів та три заступники призначаються Федеральним Президентом на основі трьох пропозицій: трьох членів та двох членів-заступників – за рекомендацією Національної ради, та трьох членів та члена-заступника – за рекомендацією Ради земель та Ради кантонів. Три члени і два заступники повинні мати постійне місце проживання поза межами федеральної столиці Відня. Адміністративні посадові особи, які призначаються членами Конституційного суду, повинні бути звільненими зі служби, до часу їхнього виходу на пенсію.
(3) Президент, віце-президент та інші члени і члени-заступники повинні мати вищу юридичну чи суспільно-політологічну освіту і щонайменше десять років стажу, для яких ця освіта отримана була.
(4) Членами Конституційного суду не можуть бути: члени Федерального уряду або уряду землі, члени Національної ради, ради земель та кантонів, або будь-якого іншого загального представницького органу; для членів таких представницьких органів, які були обрані на певний термін для виконання законодавчих та виконавчих функцій, несумісність триватиме навіть у випадку дострокового припинення повноважень до закінчення терміну, на який вони обиралися для виконання законодавчих або виконавчих функцій. Також, Конституційний суд не може включати осіб, які є працівниками чи іншими посадовими особами політичної партії.
(5) Президентом або віце-президентом Конституційного суду не можуть бути призначені особи, які протягом останніх чотирьох років виконували будь-які функції, зазначені в абзаці 4.
(6) На членів Конституційного суду поширюються пункти 1 і 2 статті 87 та пункт 2 статті 88; більш детальні положення відповідно до статті 148 закріплюються Федеральним законом. Повноваження члена Конституційного суду закінчуються 31-ого грудня того року, коли суддя досягає сімдесятирічного віку.
(7) Якщо член або член-заступник без серйозної причини були відсутніми на трьох засіданнях Конституційного суду підряд, це встановити на слуханні. Це встановлення тягне за собою звільнення з посади члена або члена-заступника.
Заміна поняття «Бундесрат» на «Рада земель та кантонів» не набрала чинності; див. примітку у статті 24.
Стаття 148.
Детальніша організація та процедура роботи Конституційного Суду регулюється федеральним законом.
Федеральним конституційним законом від 30 липня 1925 року (§ 38) статтю 148 викладено у такій редакції:
«Стаття 148. (1) Конституційний суд розглядає справи, передбачені пунктом 2 статті 137 та пунктом 2 статті 144 у повному складі, відповідно до федерального закону, який приймається згідно з пунктом 2 в Сенаті.
(2) Детальніша організація та процедура роботи Конституційного Суду регулюється федеральним законом».
Федеральним конституційним законом від 7 грудня 1929 року (§ 66) пункт 1 статті 148 був виключений.