Вступ. Тренд до поширення популістичного конституціоналізму, що нерідко спирається на консервативні позиції, пов’язаний із дискурсом щодо спрощення розуміння природи речей та спрощення прийняття політичних рішень[1]. Цій проблематиці присвячено навіть спеціальний випуск «Журналу міжнародного конституційного права». У ньому, зокрема, проаналізовано прихід до влади популістів у Польщі та Угорщині, нападки на верховенство права, нівелювання дискреційних повноважень судів в Ізраїлі щодо перевірки актів уряду, а також зародження та посилення популізму в Латинській Америці. Наголошується, що це призводить до ерозії конституціоналізму, наслідком чого може стати «повна та загальна зміна системи управління країною, включаючи впровадження авторитарних та антидемократичних елементів»[2]. Результатом такого процесу є заперечення ідеї соціального прогресу разом із критикою «прогресивізму», оскільки він посягає на так звані «традиційні цінності». Водночас це не слід ототожнювати з явищем правової традиції, яка передбачає створення, відтворення та примноження правил, інституцій і процедур, що ґрунтуються на фундаментальних правових цінностях свободи, рівності та верховенства права, в основі яких лежить повага до людської гідності. Стисло кажучи, корінь проблеми полягає в дискусії між прибічниками поглядів, згідно з якими більшість визначає поступ суспільства (популізм), та обмеженням таких дій засадничими цінностями, носіями яких є індивіди, наділені чеснотами (верховенство права).
Крайньо радикальним проявом популярного конституціоналізму є темний (dark) конституціоналізм. На думку Мартіна Белова, він виражає соціально-правову, семіотичну та семантичну парадигми дослідження ролі негативних емоцій у конституціоналізмі в широкому розумінні, що має раціональний, емоційний та уявний, а також текстуальний, перформативний і соціально-правовий виміри. Основою темного конституціоналізму та його ключовим семіотичним знаком є «конституційна темрява». Його розглядають амбівалентно – як конституціоналізм і антиконституціоналізм. Він є антиконституційним за своєю ціннісною сутністю та тим, що слугує інструментом темної конституційної політики. Професор Белов зазначає, що він нібито є конституціоналізмом з огляду на претензію на організацію конституційного порядку та безладу на основі конкретної нормативної, емоційної та символічно-уявної схеми[3]. Однак останнє судження містить логічну суперечність, оскільки формалізація певних інституцій, наприклад, відверто авторитарного штибу, не є конституціоналізмом per se. Концепт «темного конституціоналізму» заперечує ідею поступального розвитку, що лежить в основі лібералізму та демократії – наріжних каменів розуміння конституціоналізму як раціоналізованого врядування задля ефективного захисту прав людини.
З погляду характеристики свободи в площині «лібералізм – консерватизм» чітко простежується кореляція між можливостями вибору в діапазоні певних дій при ліберальному підході та акцентуванням на виконанні обов’язків у консерваторів. Зокрема, ліберальний підхід виражає відповідальність індивіда за свій вибір, а консервативний – відповідальність індивіда в межах наявної системи цінностей. Такі цінності за лібералізму динамічно інтерпретуються з урахуванням соціальних змін, а за консерватизму – як незмінний порядок речей. Наприклад, прихід до влади у США консервативних сил, що складають дивну суміш від технофашистів і MAGA (у вигляді руху America First!) до прихильників євангелістів, спричинив припинення допомоги Україні під час повномасштабної фази вторгнення руссо-української війни, що змусило країни-члени ЄС наростити зусилля, що підтверджують дані Інституту Кіля[4].
З правової точки зору такі інтенції потребують зважування з огляду на цінності, що лежать в основі конституціоналізму, чому й буде присвячена ця стаття. Як у практичній площині діє консерватизм у конституційному та державному праві, можна порівняти на прикладі організації державного устрою Сполучених Штатів Америки та Ісламської Республіки Іран. Кореляцію популізму зі скочуванням до авторитаризму простежимо на прикладі Угорщини та Росії, а також використання арбітражних прерогатив президентами Франції та України. Ці проблеми будуть розкриті через інструменти інтерпретації конституції як «живої матерії» у світлі основоположних принципів і цінностей права з урахуванням чеснот інтерпретатора.
1. Чесноти та конституціоналізм: кореляція між американським та іранським популізмом
Американський конституціоналізм ґрунтується на гарантіях індивідуальної свободи та системі стримувань і противаг між інститутами влади. Державний устрій Ірану має чітке доктринальне забарвлення на засадах ісламської революції, що зумовлює організацію держави, яка поєднує світський та клерикальний елементи. У цьому контексті ідеологічний монізм суперечить Першій поправці до Конституції США, яка гарантує свободу вираження та конкуренцію політичних платформ, проте такий монізм є основою державного устрою Ірану. Свого часу гарантії свободи вираження дали змогу підтримати економічну активність, що сприяло зростанню та зміцненню інституційної спроможності США. Атака президента Трампа на засади ліберального конституціоналізму призвела до розколу в одному з провідних консервативних think tanks Heritage Foundation, з якого відходить група спеціалістів на чолі з авторитетним колишнім віцепрезидентом Майком Пенсом[5]. Своєю чергою, визнання Верховним судом США антиконституційним підвищення тарифів у зовнішній торгівлі викликало нападки на суддів, яким навіть погрожували шляхом доставки піци додому, що засвідчило атаку на приватність судді та авторитет правосуддя[6].
Батьки-засновники Конституції США спроєктували таку організацію влади, яка запобігала б спробам узурпації та її концентрації в одних руках. Також згідно з принципом республіканізму «держава… отримує всі свої повноваження прямо чи опосередковано від більшості народу й управляється людьми, які перебувають на своїй посаді протягом якогось обмеженого періоду або ж доти, доки демонструють бездоганну поведінку»[7]. Для цього здійснено поділ влади: функціонально – по горизонталі, та між федерацією і штатами – по вертикалі. Цей поділ суттєво вплинув на вибір моделі виборів президента, що поєднує народне представництво та представництво штатів. Федерація в силу цієї системи має обмежене коло повноважень, якими формально-юридично наділений Конгрес, а Президент як глава виконавчої влади покликаний втілювати в життя закони. Спробам концентрації влади мають запобігати особливості формування Конгресу: Палата представників обирається кожні два роки, а Сенат оновлюється на третину кожні два роки. Президент США, на відміну від президентів країн Латинської Америки, не може розпустити Конгрес і не має права законодавчої ініціативи.
Організація Ірану є мережецентричною через багатошаровість влади, що базується на ідеології ісламізму. На відміну від американської системи, де політична конкуренція закладена Першою поправкою, ідеологія ісламістської революції інституціоналізує концентрацію влади в руках кліру – ісламських духовних осіб. У преамбулі Конституції Ісламської Республіки Іран після опису перипетій ісламської революції зазначено:
«…уряд не випливає з інтересів класу і не служить пануванню окремої особи чи групи. Він радше являє собою кристалізацію політичного ідеалу народу, який має спільну віру та спільний світогляд, набуваючи організованої форми, щоб розпочати процес інтелектуальної та ідеологічної еволюції до кінцевої мети, тобто руху до Аллаха»[8].
Тобто тут встановлено не просто ідеологічний монізм: він побудований на одному з мазхабів (шкіл) ісламу. Ба більше, виходячи зі шиїтського трактування ісламу джафаритського штибу, визнається духовне лідерство юриста-богослова (welāyat-e faqīh)[9].
На цій інституційній основі теократія набуває цілком тоталітарних рис, проте на мережецентричній базі, яка дозволяє в кризових ситуаціях заміщати інститути влади, залишаючи керованість системи на належному рівні, про що свідчить американо-іранський конфлікт. Виборний духовний лідер – Rahbar – персоналізує владу, пов’язану ісламськими принципами. Rahbar спирається на Корпус вартових ісламської революції (sepāh-e pāsdārān-e enqelāb-e eslāmī, КВІР), який поєднує функції політичної поліції (як-от гестапо чи КДБ) та війська на кшталт нацистського СС чи радянського НКВС[10]. Цілком невипадково наголошується: «Конституцію описують, з посиланнями на вірші з Корану, як спробу нації, яка в ході революції очистилася від безбожного уряду та іноземних ідей і повернулася до «автентичних інтелектуальних позицій і світогляду ісламу», щоб забезпечити продовження революції вдома і за кордоном, щоб створити єдину і універсальну спільноту віруючих (ommat-e wāḥed-e jahānī)»[11].
Водночас діють цілком традиційні виборні інституції: парламент (Majles), президент і Рада експертів (ḵobragān). Принцип національного суверенітету (ḥāqq-e ḥākemīyat-e mellat) наповнюється крізь призму дорадчості (šūrā), яка пронизує муніципальні, регіональні ради та Меджліс (šūrāhā), нагадуючи радянську вертикаль рад, що утворює синкретичну цілісність у межах welāyat-e faqīh, тобто з духовним лідером, який володіє мандатом на управління (welāyat-e amr). У структурі влади Ірану слід виділити Раду доцільності, яка може перебрати на себе функції Rahbar у разі неможливості ним виконувати свої обов’язки та «вжити заходів у найкоротші терміни для призначення нового Лідера». Таку систему компаративісти характеризують як «поєднання інноваційного переосмислення шиїтських правових принципів та конституційних і інституційних реформ», що, своєю чергою, «змінило складні стосунки між лівими законодавчими інституціями, обмеженими ісламськими принципами, і консервативними релігійними вченими, які діють поза політичною системою, але є арбітрами того, що означає поважати ісламські принципи»[12]. Підірвати таку систему складно навіть шляхом усунення лідерів кількох інституцій, оскільки Ісламська Республіка являє собою своєрідний «агрегат ртуті». Навіть побіжний аналіз конституційної структури Ірану засвідчує її багатошаровість: будь-який елемент у ній може перебрати керівництво в разі кризи.
Мережецентричність організації Ірану впливає навіть на риторику його лідерів під час ведення інформаційних воєн: чого лише варта цілком фальшива заява, нібито знищено всі американські військові бази на Середньому Сході[13]. Особливістю комунікаційної культури в Ірані визначають такі риси: «Архітектура» іранської вербальної взаємодії вказує на характерну відмінність між «зовнішніми» (zaher) публічними аспектами соціальної дії та мови і «внутрішнім» (baten) осердям доброчесності та благочестя, що виявляється лише перед членами родини та найближчими друзями. У «зовнішньому» соціальному світі з притаманними йому небезпеками та непевністю культурним ідеалом є образ «розумного хитруна» (zerangi) – кмітливого та цинічного маніпулятора, здатного підтримувати «належний» публічний образ, приховуючи справжні почуття задля захисту «внутрішньої» самості»[14].
Хоча на нечесній риториці фахівці з безпеки та сходознавства ловлять і главу американського зовнішньополітичного відомства[15]. Тому обидві сторони конфлікту, чиї уряди є відверто консервативними, демонструють подібний modus operandi. Однак, на відміну від США, Іран діє в межах своєї ідеологеми, а чинний уряд США, навпаки, атакує засади ліберальної конституційної демократії, що лежать в основі її конституційного порядку. Тому вразливість американського ізоляціонізму, який має прямі витоки з консерватизму популістського толку, цілком проявилася в усвідомленні правлячою елітою Ірану, яка навіть почала висувати як умову врегулювання конфлікту в Затоці репарації з боку США[16]. Популістські інтенції витісняють професіоналів зі сфери зовнішніх відносин, що призводить до неоднозначних результатів і, зокрема, може містити загрозу національним інтересам.
2. Популізм і сповзання в авторитаризм (диктатуру)
Розгляньмо, на перший погляд, вочевидь непропорційну для порівняння пару – Російську Федерацію та Угорщину. Проте це лише на перший погляд. Спроби побудови ліберальної демократії в Московії[17] були невдалими у 1917 році внаслідок Лютневої революції протягом вкрай короткого періоду (лютий-жовтень), а також після колапсу Радянського Союзу, що тривав від поразки консервативних сил ГКЧП (19-24 серпня 1991 р.) та розстрілу Білого дому в жовтні 1993 р. Надалі ця країна неухильно рухалася в бік диктатури зі слабко інституйованою владою. Своєю чергою, відомий угорський конституціоналіст Ондраш Шайо попереджав про небезпеки приходу до влади популістів, які згортають засади парламентаризму та конституційної юстиції, а також про відсутність належних інституційних запобіжників узурпації влади[18]. Це вилилося в доктрину неліберальної демократії в Угорщині та «суверенної демократії» в Московії. У практичній площині логіка розвитку інститутів влади в цих двох країнах подібна[19], хоча ступінь ерозії влади в Московії досяг крайньої межі деградації державності, що перетворилася на конгломерат інституцій, захоплених спецслужбами.
Неліберальний конституціоналізм в Угорщині було впроваджено після перемоги на парламентських виборах партії Fidesz під орудою популіста Віктора Орбана. Як відзначають дослідники, «популістська політична більшість, яка не здатна до самообмеження, може призвести до виникнення неліберальної демократії та перетворити ліберальний конституціоналізм на неліберальний, захопивши контроль над конституцією та конституціоналізмом за допомогою таких правових засобів, як формальні та неформальні зміни до конституції, а також наповнення складу та паралізування діяльності конституційного суду»[20]. На початку свого правління уряд Орбана ініціював перегляд Конституції Угорської Республіки, внаслідок чого у квітні 2011 р. була ухвалена нова Конституція Угорщини. Цій новій системі врядування притаманне істотне усічення угорського парламентаризму та ролі конституційного суду, юрисдикція якого тепер обмежена. Істотної атаки зазнав інститут президентства, оскільки до 2010 р. угорськими президентами були авторитетні політичні діячі, а сьогодні роль президента є символічно службовою щодо прем’єр-міністра, який, спираючись на парламентську більшість, диктує всі умови. Систему доповнюють інструменти цензури, які здійснює національний регулятор у сфері медіа – Nemzeti Média- és Hírközlési Hatóság (NMHH, Національне агентство медіа та комунікацій). Це дало підстави Кім Лейн Шепеле назвати таке врядування Frankenstate[21], Ондрашу Шайо – «конституційними махінаціями» (constitutional chicanery)[22], а Девіду Ландау – «зловмисним конституціоналізмом» (abusive constitutionalism)[23].
Зазначене цілком простежувалося і надалі в діяльності угорського прем’єра Орбана напередодні парламентських виборів 2026 року, навіть існувала небезпека застосування надзвичайних заходів. Оскільки партія Fidesz перед виборами значно відставала від опозиційної партії Tiszá, очолюваної Петером Мадяром (Péter Mágyár), розглядалися різні спроби зриву виборів. Однак президент Сербії Вучич не підтвердив угорську версію щодо «українського сліду» у спробі терористичного акта на газогоні у прикордонному місті Каніжа, де проживають переважно етнічні угорці[24]. У дослідженнях також наводяться міркування про істотний вплив на угорські спецслужби з боку російських спецслужб[25]. У медіа є свідчення, які потребують верифікації та належного розслідування, про те, як представник російської організованої злочинності Сєва Могілєвіч через кур’єрів передавав готівкові кошти особам, які були керівником поліцейського відомства та першим віцепрем’єром (Шандор Пінтер), а також теперішньому прем’єр-міністру (Віктор Орбан)[26]. На цьому тлі виглядали вже не дивними тісні консультації між главою зовнішньополітичного відомства Петером Сіярто (Péter Szijjártó) та його московським колегою Сєрґєєм Лавровим, зокрема щодо закритих питань, які були предметом обговорення в інституціях ЄС[27]. Така інституційна вразливість угорської державності з деградованим парламентаризмом, слабким конституційним судом, цензуруванням медіа, залежністю від російських спецслужб та слабкою армією створила ґрунт для концентрації влади в руках виконавчої влади в особі прем’єр-міністра.
На цьому тлі Конституція Угорщини містить доволі широкі підстави для застосування виконавчою владою надзвичайних повноважень, серед яких є п’ять екстраординарних режимів. На практиці з 2015 року Угорщина постійно перебуває в певному екстраординарному режимі: спочатку було встановлено стан небезпеки у зв’язку з економічними чинниками, а з 2020 року – задля подолання наслідків пандемії коронавірусу. Як зазначає Александру Тенасе, парламент та конституційний суд Угорщини в таких ситуаціях переважно перебувають у стані дрейфу. Формально Конституція Угорщини вимагає, щоб постанови уряду, видані в умовах стану небезпеки, підтверджувалися парламентом протягом 15 днів. Правляча більшість постійно подовжувала ці заходи, періодично поновлюючи стан небезпеки, надаючи урядовим постановам силу закону[28]. Таким чином, країна майже звикла понад 10 років жити в режимі надзвичайної ситуації, що яскраво характеризує таке врядування як неліберальну демократію (illiberal democracy) в Угорщині. За висловом проф. Шайо, вона характеризується цезаристськими позиціями прем’єр-міністра з формальними парламентськими процедурами, за відсутності впливових опозиційних партій та з обмеженим функціоналом конституційного суду[29]. Деякі дослідники характеризували Угорщину періоду правління Орбана як Mafia-State[30].
Попри панівний і доволі компліментарний до Московії тогочасний академічний дискурс в Україні на тлі москвинського вторгнення у Грузію 2008 р., я з цілковитою очевидністю у своїй монографії охарактеризував режим врядування у Російській Федерації як фашистський[31]. Юридичну підставу для такого висновку мені дали: передвиборча програма президента Мєдвєдєва (доктрина «корпоративної держави», що власне і характеризує фашизм); домінуюча на той час у цій країні доктрина «суверенної демократії»; дві чеченські війни, цілком геноцидальні за своїм змістом, та нехтування людськими правами зі зростанням ідеологеми ресентименту «русского мира» маргінального на той час Алєксандра Дуґіна. Stricto sensu певний досвід спроби побудови конституційної демократії на Московії[32] спостерігався лише протягом лютого-жовтня 1917 та 1991-1993 років, що насправді є мізерним і невизначальним для цієї країни. Сьогодні відбувається цілком очевидна деградація державності як спільнотворення зі сталими інституціями, правилами та процедурами. Після розгрому на початку 2000-х років незалежних медіа та так званої «семибоярщини», зокрема атаки на корпорацію Міхаїла Ходорковського, про повернення до ліберальної демократії[33], основні цінності якої не поділяються населенням, складно предметно вести мову, і таке завдання є вельми ускладненим.
Насправді спроби встановлення бодай якихось елементів конституціоналізму, як відзначається в одному дослідженні, через «трансформативний конституціоналізм» вперлися в інертність конституційного суду та домінування інституту президента, який фактично усунув систему стримувань і противаг[34], що має наслідком цілковиту деградацію державності на Московії. Надмірна концентрація влади в екзекутиві, як це зазвичай притаманно Московії, цілком виразилася у нещодавньому проблемному коментарі до «конституції» цієї держави, де відсутній розділ чи бодай параграф про парламентаризм[35]. Водночас у цьому виданні, з ігноруванням засад демократичної легітимності конституційних судів та доктрини «політичного питання», пишеться про нібито їхню «політичну роль» щодо оцінки змін до конституції[36]. Натомість природа конституційної юриспруденції, що проявляється у наявності декількох варіантів ухвалення рішення (що їй притаманно на основі дебатів щодо різних модусів тлумачення конституції та моделей правового регулювання), трактується як політизованість суду при вирішенні «складних справ», яким притаманні кілька варіантів розв’язку, що формально відповідають конституції[37]. Чим, власне, й ігнорується доктрина судового розсуду. Ігноруючи численні дослідження щодо підходів інтерпретації конституції, автори розглядають метод когнітивної юриспруденції як «з’ясування мотивації конституційних рішень, а саме: які їхні ідеологічні (інформаційні) детермінанти, які моделі стали предметом аналізу розробників, що було прийнято і відкинуто, яка модель правового інституту була прийнята і чому, а також того, як відповідні конституційні принципи трансформувалися під впливом практики застосування»[38], що насправді переважно відображає сутність давно відомого методу тлумачення travaux préparatoires, не кажучи вже про відому дискусію між текстуалістами та прибічниками доктрини «живої конституції»[39]. Якщо розбиратися по суті, то автори цього проблемного коментаря не ставлять питання про дієву систему стримувань і противаг, зокрема про роль конституційної юстиції та парламентаризму в цій системі.
Наслідком всього цього є те, що «сучасна Росія є прикладом авторитарної держави з високим потенціалом, яка демонструє основні ознаки поганого управління, такі як відсутність та/або спотворення верховенства права, майже повсюдний пошук ренти, повсюдна корупція, низька якість державного регулювання, поширене зловживання державними коштами та загальна неефективність уряду»[40]. За багатьма параметрами РФ знаходиться нижче, ніж Буркіна-Фасо (колишня Верхня Вольта, з відомим мемом «Верхня Вольта з ядерною бомбою» або анекдотичним «мавпа з гранатою»)[41]. Автор дослідження характеризує погане врядування РФ як: (1) відсутність верховенства права та/або спотворення (perversion) його основних принципів; (2) високий рівень корупції, що проникає в усі рівні управління; (3) поєднання надмірної щільності, низької якості та вибіркового виконання державних нормативних актів; та (4) загальна неефективність уряду, за винятком певних ключових сфер політики та/або пріоритетних проєктів і програм (які часто реалізуються за особливих умов)[42]. А російську судову систему характеризують як таку, що «досі ґрунтується на принципі суворого централізму, що робить російські суди керованими та такими, що легко піддаються маніпуляціям»[43]. І на доповнення до всього цього, московське врядування ніколи не знало, ба навіть вороже ставилося до місцевого самоврядування, а конституційні поправки 2020 року знищили навіть його номінальні прояви.
Ці параметри погіршуються контрольованим процесом виборів, які стали номінальними, відсутністю демократичної підзвітності та відповідальності уряду, домінуванням президента[44] як на рівні федеральних органів влади, так і в суб’єктах федерації[45], анемічним конституційним судом та викривленими елементами верховенства права, яке, по суті, відсутнє у цій країні. З цього аналізу випливає, що Росія втратила основні елементи, притаманні сучасній державі. На сьогодні урядові структури Московії складають владний конгломерат Mafia-State, захоплений спецслужбами (ФСБ та ФСО), які спираються на організовану злочинність та ідеологему ресентименту «русского мира». Самі контури російської державності (вірніше stationary bandit[46]) цілком вписуються у концепт рашизму (rascizm), якому притаманні такі риси: 1) ідеологема «русского мира»; 2) автократія; 3) корпоративізм як основа врядування; 4) мілітаризація і ґлорифікація; 5) ревізіонізм і ресентимент; 6) імперськість і Real Politik[47].
Спільними рисами Росії та Угорщини є авторитарна традиція, номінальна роль парламенту та конституційного суду, викривлення верховенства права та мафіозна структура врядування. На відміну від Росії, де влада захоплена спецслужбами (федеральними службами безпеки і охорони), які не є ні підзвітними, ні підконтрольними парламенту та суспільству, в Угорщині влада захоплена найближчим оточенням прем’єра Орбана. Після поразки партії Орбана Fidesz на парламентських виборах 12 квітня 2026 р. новосформованому уряду доведеться підвищити ефективність врядування, а також поновити верховенство права, підзвітність та відповідальність уряду перед суспільством. Натомість така перспектива у Росії взагалі не спостерігається, оскільки тут надалі посилюється мобілізація суспільства на руссо-українську війну та інші потенційні військові конфлікти, які вестиме ця мафіозна держава з іншими потенційними жертвами. Власне, ресентимент був однією із ключових причин такої деградації російської державності задля поновлення імперії, зважаючи на несприйняття світового порядку, заснованого на правилах.
3. Роль президентського арбітражу в запобіганні популізму та зловживанням
Насамкінець слід коротко порівняти інституційну спроможність семіпрезиденціалізму в Україні та Франції на прикладі використання президентського арбітражу в липні 2025 р. в Україні та протягом липня-жовтня 2024 р. у Франції. Також варто приділити увагу логіці дій президентів в умовах екстраординарних ситуацій, хоча масштаб цих подій різниться. Мотивація щодо забезпечення ефективного і демократично легітимного уряду тут виходить на перший план, що свідчить про інституційну спроможність влади. Інституційною основою тут виступають конституційні звичаї інвеститури уряду. Слід віддати належне агрегатному стану семіпрезиденціалізму, який дозволив Україні консолідувати зусилля в момент повномасштабного вторгнення для оперативного введення воєнного стану 24 лютого 2022 року, хоча напередодні існувала гостра потреба його впровадження, що було б складнішим у ситуації «співіснування» (cohabitation) між президентом та урядом, який спирався б на парламентську більшість із відмінними політичними пріоритетами.
На прикладі формування уряду можна побачити розрив між правом і реальністю. Унаслідок скандалу, пов’язаного з корупцією першого віцепрем’єра Чернишова в уряді Дениса Шмигаля[48], було сформовано новий уряд Юлії Свириденко. Однак таке формування відбулося з перекрученнями приписів Конституції, які доволі докладно регулюють цю процедуру у статтях 83 і 114. Адже фракція «Слуга народу» вже не мала більшості (лише 201 голос при необхідних щонайменше 226), про що свідчить голосування у парламенті на підтримку цього уряду, який отримав голоси з боку інших фракцій («Платформа за життя та мир», «Відновлення України», «За майбутнє», «Довіра»)[49]. За таких умов мала бути укладена коаліційна угода або, принаймні, деякі з цих партій мали отримати міністерські портфелі. Фактично саме президент Володимир Зеленський ініціював висунення кандидатури Юлії Свириденко на посаду прем’єрки, хоча така ініціатива, згідно зі статтею 83(8) Конституції, мала виходити від коаліції депутатських фракцій, якої так і не було сформовано відповідно до юридичних формальностей.
Звісно, при такому формуванні уряд знизив рівень своєї суб’єктності, що цілком проявилося під час так званого «Міндічгейту», предметом якого стали підозри у корупції при здійсненні державних замовлень у діяльності Міністерства енергетики. Коли парламент зажадав слухань міністрів енергетики та юстиції, відповідно Германа Глущенка та Світлани Грищук, які були дотичні до цих оборудок, вони не з’явилися на засідання Верховної Ради, на якому було ухвалено рішення про їхню відставку. Прем’єр-міністерка Свириденко зробила дивну заяву про те, що вона звітує лише перед президентом, що серйозно вдарило по інституційній спроможності уряду, який у своїй діяльності все ж таки має спиратися на парламентську більшість. Пізніше виявилося, що уряд Свириденко формувався позаінституційно, оскільки значна частина його складу була визначена з урахуванням пропозицій осіб, які не мають жодного стосунку до владних інституцій і проти яких ведуть розслідування антикорупційні органи – Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Все це пояснюється гіпертрофованою роллю Офісу Президента (раніше – Адміністрація, Секретаріат) у системі публічного врядування України. Цей допоміжний орган при Президентові (статті 106(1)(28)) має певні протокольні та церемоніальні функції, спрямовані на забезпечення діяльності глави держави. Однак коли президент спирається на парламентську більшість і формує фактично службовий уряд, він концентрує у своїх руках надмірні повноваження. До речі, парламент має важелі впливу на діяльність цієї інституції, оскільки асигнування на її роботу визначаються Законом про державний бюджет. Владні функції розподілені у Конституції таким чином, що президент керує зовнішньою політикою, національною обороною та є Верховним Головнокомандувачем, а Кабінет Міністрів здійснює економічну, соціальну та культурну політику. Насправді такий розподіл повноважень дотримувався хіба що за президентства Віктора Ющенка, який не спирався на парламентську більшість і був обмежений у здійсненні власних конституційних прерогатив.
На фоні скандалу «Міндічгейту» Данія зажадала звіту України щодо обставин розпорядження інвестиціями у Fire Point, однак навіть після другого запиту український уряд так і не надав достеменного звіту. Дефіцит парламентського контролю та розмивання функцій між економічною політикою уряду та зовнішньою і оборонною політикою президента також даються взнаки. На цьому фоні у 2026 р. Данія запланувала виділити на військову допомогу Україні 9,4 млрд крон (1,26 млрд євро), тоді як минулого року ця сума складала 16,5 млрд крон (2,21 млрд євро), а роком раніше – майже 19 млрд крон (2,54 млрд євро)[50]. Недодержання вимог верховенства права та доброго врядування впливає на ступінь реалізації проєктів у рамках ВПК, насамперед щодо масштабування виробництва зброї та військового спорядження, що є важливою умовою для посилення обороноздатності та самодостатності національної економіки України. Попри все, під час парламентського розслідування обставин «Міндічгейту» слід пам’ятати про важливість розвитку вітчизняного ВПК та забезпечення ефективності національної безпеки і оборони. Ще одним проблемним моментом у підприємницькій діяльності є криза інституту наглядових рад у сфері ВПК, а також атака на інституційні гарантії діяльності незалежних регуляторів (наприклад, національних комісій з регулювання енергетики та фондового ринку). Насправді вказана проблема вирішується шляхом розбудови сталих інституцій та додержанням вимог доброчесності в економічній діяльності.
Конституція України, транзитом через РФ, запозичила французьку модель врядування, якій притаманний дуалізм виконавчої влади, розподіленої між президентом і урядом. Французька модель формування уряду доволі проста: президент номінує на посаду прем’єра за результатами консультацій із лідерами фракцій партій, які отримали представництво у Національних зборах – нижній палаті парламенту – за результатами виборів[51]. Формально кандидатура прем’єра не потребує схвалення з боку парламенту, однак Національні збори можуть оголосити вотум недовіри уряду у разі, якщо протягом 24 годин не буде підтримано внесеного урядом фінансового чи соціального законопроєкту, що зазвичай складно реалізувати, оскільки існують обмеження для депутатів щодо голосування за вотум недовіри протягом однієї сесії (стаття 49 Конституції Франції). Тому, навіть попри політичні розбіжності, французькі президенти жодного разу не призначали прем’єром особу, уряд якої не мав би підтримки з боку парламенту.
Роль політичних консультацій виражає суть президентського арбітражу, який особливо яскраво проявився після парламентських виборів у Франції влітку 2024 року. Як було зазначено в заяві Єлисейського палацу від 5 вересня 2024 року, президент Емманюель Макрон призначив прем’єр-міністром консерватора Мішеля Барньє, який має спроможність сформувати кабінет:
«Це призначення відбулося після безпрецедентного циклу консультацій, під час яких, згідно зі своїм конституційним обов’язком, президент запевнив, що прем’єр-міністр і майбутній уряд створять умови, щоб бути якомога стабільнішими, і дадуть собі можливість об’єднатися якомога ширше»[52].
Попри можливість на власний розсуд призначити прем’єра, президент Макрон провів серію політичних консультацій із лідерами фракцій і, використовуючи мистецтво переговорів, звів нанівець спроби лідерів радикальних партій (як правих, так і лівих), що пройшли до Національних зборів, сформувати уряд[53]. Хоча пізніше прем’єр Барньє подав у відставку у зв’язку з вотумом недовіри через відсутність підтримки бюджетного законопроєкту, у грудні 2024 року за допомогою такого ж механізму президент Макрон призначив прем’єром Франсуа Байру, якого у вересні 2025 року замінив коаліційний[54] уряд Себастьяна Лекорню. Останній спирається на пропрезидентську партію «Відродження» і діє після певної перерви на зламі вересня-жовтня того ж року і дотепер[55]. Такі заходи з боку президента Макрона перепинили можливість приходу до влади у Франції крайніх лівих і правих популістів.
Одним із останніх прикладів здійснення функції арбітражу є консультації президентки Словенії Наташі Пірц Мусар. Після консультацій із лідерами фракцій за результатами чергових виборів вона відмовила у висуненні кандидата на посаду прем’єр-міністра, оскільки жодна з обговорюваних кандидатур не мала підтримки більшості парламенту, а ідею функціонування уряду меншості вона не підтримує[56]. За таких ситуацій чинний уряд продовжує здійснювати повноваження доти, доки не буде сформовано новий. Якщо прем’єра не оберуть у другому турі, парламент може ухвалити рішення про третій тур, де список кандидатів буде той самий, але кворум для обрання буде нижчим – замість абсолютної більшості достатньо простої. Якщо в третьому турі нікого не оберуть, президент розпускає парламент та призначає нові дострокові вибори.
Цей компаративний аналіз засвідчує важливість додержання президентами в умовах семіпрезиденціалізму конституційних звичаїв. Їхня суть полягає в тому, що на стратегічну перспективу президентам слід проводити політичні консультації таким чином, аби забезпечити формування ефективних урядів, які спиратимуться на парламентську більшість на основі коаліційних угод (у разі створення коаліційного уряду). Якщо потреби у формалізації коаліційної угоди немає, елементом такого конституційного звичаю є номінування до складу уряду представників політичних партій, що увійшли до коаліції. Однак ключовим елементом, що забезпечує функціональність семіпрезиденціалізму, є затвердження парламентом програми діяльності уряду. Це дає змогу розмежувати функціонал президента та уряду за лінією «зовнішня політика / національна безпека і оборона – економічна і соціальна політика», що посилює їхню інституційну спроможність, стійкість та адаптивність, а також підзвітність і підконтрольність уряду перед парламентом. Наявність схваленої програми діяльності уряду дисциплінує парламентську коаліцію, через яку уряд має можливість просувати законопроєкти, необхідні для реалізації політичного курсу. Це також зміцнює інституційну сталість екзекутиви за семіпрезиденціалізму. У період «співіснування», коли уряд, що спирається на парламентську більшість, проводить незалежну від президента політику, це дозволяє забезпечити стабільність у реалізації політичного курсу коаліції та уряду.
Висновки
На основі цього компаративного аналізу можна дійти висновку, що популізм атакує сутність ліберальної конституційної демократії, що сьогодні яскраво спостерігається у США. Подібним чином популізм атакував британський конституціоналізм, що призвело до Brexit, у якому ключову роль відіграло поширення діпфейків через соціальні мережі, фінансоване російськими капіталами. І навпаки, популізм сприяє становленню та укріпленню авторитаризму, прикладом чого можуть слугувати авторитарне правління Орбана в Угорщині та теократичний режим в Ірані. Інструменти militant democracy цілком спроможні перепинити сповзання до авторитаризму, але для цього слід мати стале верховенство права, зокрема повагу до судових рішень та їх неухильне виконання. Створення формальних структур, правил чи процедур без ціннісного наповнення є не вираженням конституціоналізму, а його антитезою.
З погляду діалогу між конституційними цінностями у межах дискурсу ліберальної та соціальної демократії вагоме значення має «обороноздатна демократія», що ґрунтується на чеснотах державних і політичних діячів. Запобігання зловживанню засобами конституційної демократії через атаку на правничі цінності гідності, свободи, рівності й верховенства права передбачає наявність набору чеснот, які сприяють ухваленню справедливих рішень на засадах належної правової процедури. Викривлення інструментів конституційної демократії проти їхнього призначення, коли атакується ідентичність окремих індивідів чи груп, закладає підвалини корпоративізму, наслідком чого є корупція та деградація соціальних інститутів. На прикладі Ірану помітна деградація інституту дорадчості (šūrāhā), що призводить до концентрації влади та контролю над соціальними інститутами з боку шиїтського духовенства з радикальними поглядами. Аналогічно, у США, окрім технофашистів із Кремнієвої долини та ізоляціоністів, до влади прийшла низка діячів, дотичних до євангельських церков, які до виборів 2024 року не відзначалися політичною активністю. Заперечення подальшого розвитку державних інститутів спричиняє їхню деградацію, що не може бути підмінено консервативним дискурсом щодо зниження державного дирижизму. Адже, якщо існує певна система соціального страхування чи охорони здоров’я, держава не може відмовитися від їхньої підтримки, а має через демократичний дискурс щодо передбачуваних наслідків обирати модель їхнього вдосконалення, а не згортати їх, оскільки це зачіпає значні сфери суспільного життя. Так, ліквідація незалежної агенції USAID істотно підірвала авторитет США на міжнародній арені. Згортання співробітництва і навіть погрози виходу зі складу НАТО серйозно обмежують модус США у системі колективної безпеки, що виявилося під час ірано-американського конфлікту у Перській затоці, який відверто не дістав схвалення серед держав-членів НАТО.
Деградація державних інститутів часто зумовлена дефіцитом чеснот державних і політичних діячів, яскравим прикладом чого є свідома політика керівництва Угорщини та РФ, спрямована на маргіналізацію населення, яке стає залежним від різних форм державної підтримки, що спричиняє деградацію соціальних інститутів. У цьому світлі існують певні застереження щодо того, яким чином розвиватиметься Угорщина після парламентських виборів 2026 р., внаслідок яких Віктор Орбан втратив владу. Перспективи Росії на тлі триваючої війни з Україною наразі вбачаються туманними, якщо все це не закінчиться колапсом цього фактично мафіозного утворення, захопленого спецслужбами. Відсутність дієвої системи стримувань і противаг, доступу до справедливого правосуддя, демократичної підзвітності та відповідальності влади спричиняє деградацію інститутів як держави, так і суспільства. В умовах невизначеності, як це видно на прикладі інвеститури урядів у Франції у 2024/25 роках та в Україні 2025 року, критично важливим є додержання вимог належної правової процедури та забезпечення балансу інтересів політичних сил, які репрезентують народ, з метою недопущення до влади радикальних політичних сил. Приклад високих чеснот чеського президента Петра Павла, який відмовив у призначенні міністром довкілля одіозного політика, відомого своїми радикальними заявами, а також президентський арбітраж Емманюеля Макрона засвідчують, що додержання засад демократичної легітимності при формуванні урядів, а також чесність і відповідальність є запорукою стійкості та інституційної спроможності конституційної демократії.