Залишаючи осторонь триваючу дискусію щодо історично сформованих антецедентів конституціоналізму, початок якій поклали дослідження таких видатних представників конституційної теорії, як Ч. Маклвейн, Ф.Д. Вормут і К.Й. Фрідріх, видається доцільним стверджувати, що конституціоналізм у його сучасному розумінні сягає значно глибше за протиставлення соціальній системі, заснованій на безмежному свавіллі, та уособлює щонайменше конституювання й обмеження державної влади[1].
Обмеження панування не є наперед даним, являючи виборюваний результат розвитку політичної організації суспільства та взаємодії між людьми, які мають владу, і людьми, які цій владі коряться. І тільки тоді, коли запровадження обмеженого владарювання є вирішальним для визнання і здійснення влади, такі обмеження втілюватимуться практично. Найвиразніша відмінність сучасного конституціоналізму від його антецедентів – це трансформація бажаного обмеження обмеження здійснене. Разом з тим разюче змінилася сфера обмеження державної влади, поширившись, окрім приватної, на публічну складову. Обов’язковою умовою та наслідком цих змін стало створення тих зумовлених природою людини «допоміжних пересторог», як їх означив A. Гамільтон[2], що засвідчили значне ускладнення ідеї обмеженого правління під час запровадження практики обмеженого правління. Важливо підкреслити, що юридичні обмеження владних повноважень у сучасному конституціоналізмі стають дієвими не самі по собі, а у функціональному зв’язку з відповідними контрольними механізмами. Тут можна було б, слідом за Ф. Вормутом, повторити, що ці значно ускладнені «допоміжні перестороги» і називаються, власне, сучасним конституціоналізмом[3].
Однак нормативно та інституціонально опосередковане здійснення державної влади, що забезпечує її обмеження та контроль за її здійсненням відповідно до таких обмежень, не вичерпує сутності сучасного конституціоналізму, який нерозривно пов’язаний із конституюванням цієї влади.
Загалом, питання хто і навіщо здійснює державну владу є так само значущими для сучасного конституціоналізму, як і питання як вона здійснюється. І в цьому, переконаний, полягає сутнісна відмінність (сучасного) конституціоналізму, що відрізняє його від історично конструйованих антецедентів.
Віддаючи належне історизму та історичності конституціоналізму, виникнення та розвиток якого неможливо пояснити без історично обґрунтованого аналізу, дозволю собі стверджувати, що явище конституціоналізму є здобутком Нового періоду історії та змістовно пов’язане із явищем сучасної держави, її виникненням та розвитком. З цього погляду, конституціоналізм є сучасним тією ж мірою, що й держава, якій із певного, сучасного, моменту, щоб бути та визнаватися (сучасною) державою, недостатньо атрибутивної триєдності «влади – населення – території»[4].
Відтоді й дотепер конституціоналізм, нормативно-смисловим стрижнем якого стають «конституції, які обмежують»[5], постає в цілісній триєдності ідеології, доктрини і практики[6] та пропонує обґрунтовані й раціональні відповіді на питання хто, навіщо та як здійснює владу в державі та визначає діяльність як тих, хто творить державу, сприйняту з погляду права, так і тих, хто здійснює владу через інститути держави та на їхній основі. Так само конституціоналізм уособлює певне, особливе обґрунтування набуття і здійснення влади у сучасній державі або, інакше кажучи, певний, особливий спосіб досягнення і підтвердження легітимності набуття і здійснення влади у сучасній державі. Його особливість зумовлена, серед іншого, тією обставиною, що «…оскільки сучасна держава може змінювати усю сукупність позитивного права, обмеження, які протистоять владі правителів, більше не можуть походити від традиції чи звичаю, а мають випливати з тих самих принципів, які зумовлюють необхідність встановлення політичної влади»[7].
Однак чи означає це, що конституціоналізм є єдино можливим способом досягнення і підтвердження легітимності набуття і здійснення влади, який завдяки поширенню певних політико-правових ідей та практик у всьому світі сприйняли всі сучасні держави? Аргументовану відповідь на це питання[8] я вважаю за слушне і необхідне доповнити певними міркуваннями щодо співвідношення конституціоналізму і демократії, а також щодо розуміння ідеї свободи в сучасній державі.
Отже, відстоюване мною розуміння конституціоналізму як нормативно та інституціонально опосередкованого конституювання та здійснення державної влади, що забезпечує її обмеження та контроль за її здійсненням відповідно до таких обмежень, без сумніву, узагальнює історичний досвід та практичні здобутки нетотожних одна одній традицій лібералізму[9] і, так само, відмінних одна від одної традицій конституціоналізму – юридичної та політичної[10] – і є ліберальним та демократичним.
Маючи первотвором давні ідеї обмеженого правління та правління більшості, конституціоналізм та демократія у сучасному розумінні постали з лібералізму, який у будь-якій публічній діяльності ставить людину на передній план, а їхнє поєднання визначає бажаний порядок взаємодії політично вільних та рівних особистостей як правління, легітимність якого зумовлена дотриманням зобов’язань щодо визнання та утвердження людської гідності й свободи, а також демократичного врядування обмеженою та підзвітною політичною владою[11].
Сказане в жодному разі не означає ідентичності чи континуїтету лібералізму та демократії, натомість вказуючи на їхню взаємну сумісність. Звичайно, було б безпідставним спрощенням стверджувати про їхню цілковиту сумісність, радше йдеться про досяжну сумісність. При цьому теоретичне узгодження та аналіз практичного поєднання лібералізму та демократії, що історично пройшли шлях від сприйняття демократії як загрози лібералізму до зумовленості демократії лібералізмом[12], від початку й дотепер залишається значущим складником західного політико-правового дискурсу[13].
Тому замість абсолютизації відмінностей між лібералізмом та демократією, як це, очевидно, апелюючи до Ж.-Ж. Руссо, через протиставлення свободи внаслідок спокійного користування особистою незалежністю свободі внаслідок постійної й активної участі в колективному пануванні, категорично зробив Б. Констан[14], я виходжу з того, що лібералізм постав з боротьби за визнання прав людей, включно з їхнім правом на врядування обмеженою і підзвітною політичною владою, правочинність якої правити та створювати політичні зобов’язання утверджується демократичними засобами[15].
При цьому я поділяю погляд, згідно з яким є вагомі причини стверджувати, що демократичні процедури необхідні для захисту тих основоположних прав, на визнанні та утвердженні яких заснована ліберальна держава, і що ці права захищені у тому разі, коли демократичних процедур дотримано. Здатність громадянина захищати права на свободу від можливих зловживань, інакше кажучи, є найкращою з доступних юридичних гарантій їхнього убезпечення від обмеження та нехтування урядовцями[16]. Слушним видається, зокрема, і за елітарного розуміння демократії, яке в «іншій теорії демократії» аргументував Й. Шумпетер, категорично змістивши фокус уваги з ілюзорних, на його думку, волі народу та вирішення громадянами політичних питань на «змагання за голоси виборців»[17], що для вільного голосування та реальної конкуренції виборці повинні мати юридично визнану й захищену здатність обирати з-поміж конкуруючих кандидатів та, що принципово, політичних програм. Без свободи вираження поглядів, свободи зібрань та об’єднання, а також, обов’язково, «великою терпимістю до розбіжності в поглядах» усяке конкурентне змагання неможливе[18].
«Інша теорія демократії» Й. Шумпетера, яку він протиставив класичній теорії, вирізняється високим рівнем реалізму і здобула чимало прихильників, але, звісно, не вичерпує ні конкурентної теорії демократії, ні тим більше теорії демократії як такої. Іншим прикладом може слугувати теорія поліархії Р. Даля[19], покликана засвідчити міру практичного наближення до ідеального типу, який передбачає рівний розподіл політичних ресурсів, незмінно високу політичну активність усіх громадян та їхню постійну участь у прийнятті політичних рішень[20].
Поліархія, яка, за Р. Далем, має позначати близький до демократії реальний стан у світі, передбачає виконання певних «інституційних вимог», кожна з яких може бути виміряна кількісно. Відповідно, поліархією може бути визначена та політична організація суспільства, яка має високі показники за всіма вимогами. Остаточний перелік цих вимог, які Р. Даль послідовно розвивав у своїх дослідженнях, включає такі: майже всі дорослі громадяни мають право голосу; майже всі дорослі громадяни мають право обиратися на публічні посади; політичні лідери мають право змагатися за голоси; вибори є вільними та чесними; всі громадяни мають право створювати політичні партії та інші організації й вступати до них; всі громадяни можуть вільно висловлюватися з усіх політичних питань; існують альтернативні контрольованим державою джерела інформації, які охороняються законом; контроль над владними рішеннями з політичних питань конституційно покладено на обраних посадових осіб[21]. Водночас Р. Даль, виразно наголошуючи на тому, що поліархії властивий плюралізм думок, зазначав, що досягнення єдиної позиції щодо певних суспільно значущих питань є складним і не повсякчасним результатом[22].
Менш відомою, але не менш обґрунтованою є теорія вертикальної демократії Дж. Сарторі, який, переосмислюючи, зокрема, міркування Й. Шумпетера та Р. Даля, аргументував дескриптивне та нормативне визначення демократії: демократія є виборчою поліархією та, відповідно, демократія має бути поліархією на основі добору і поліархією на основі заслуг[23]. Важливим в аргументації Дж. Сарторі є твердження, згідно з яким «…представницький – це не тільки відповідальність перед, а й відповідальність за. … Представництво, по суті, складається з двох елементів: чуйності до потреб виборців і незалежної відповідальності»[24].
Тому «коли демократія визначена як виборча поліархія, ми не говоримо про «добре» функціонування системи, бо виборча конкуренція забезпечує не якість результатів, а лише їхній демократичний характер. Решта – вартість кінцевих результатів – залежить від якості (а не тільки чуйності до потреб виборців) лідерства»[25].
Це вибіркове звернення до теоретичних інтерпретацій демократії покликане довести, що за вузького підходу до розуміння демократії[26] лібералізм є сумісним із демократією, і вони здатні посилювати одне одного, хоча це так само може призвести до розуміння явища демократії як виключно виборчої демократії, що її засвідчує регулярне проведення, відповідно до наперед юридично визначених засад, конкурентних виборів задля ротації особового складу представницьких органів та виборних посад публічної влади. Утім показово, що виборча демократія усталено сприймається як синонім «гібридного режиму», який поєднує риси демократичного та авторитарного правління і позначає або систему, що зазнає трансформації (як у напрямку перетворення демократії на авторитаризм, так і в напрямку перетворення авторитаризму на демократію), або відносно стабільну систему, що перебуває на межі невизначеності між демократичним і авторитарним правлінням[27].
З цієї причини, коли йдеться про демократію, неодмінно йдеться про дещо більше, ніж про вибори, навіть якщо вони є регулярними та конкурентними, а отже, більше, ніж про певні «інституційні вимоги», які уможливлюють такі вибори. І такий ширший підхід до розуміння демократії[28], окрім визнання та утвердження державою прав людини, що мають бути юридично захищені, зокрема незалежною судовою владою, поділу влади та зумовлених ним механізмів стримувань і противаг, вимог верховенства права, що мають насамперед забезпечити загальність, стабільність та передбачуваність правового регулювання, місцевої автономії тощо, обов’язково включає осмислення бажаного порядку взаємодії політично вільних та рівних особистостей, що реалізується завдяки демократичним процедурам, але аж ніяк не вичерпується їхнім конституюванням.
Такий ширший підхід до розуміння демократії, отже, заперечує, що для утвердження легітимності політичної влади, яка здійснюється в суспільстві, достатньо лише процедур[29]. Проте і «для політичного лібералізму процедури є лише необхідним, але недостатнім елементом», – твердить В. Дудченко, – «…першочергового значення… набувають правові процедури, які конкретизують відомі субстанційні принципи… і затверджуються як нормативні засади…»[30].
На узгодження цінностей лібералізму і демократії, тобто убезпечення прав людини, які уособлює лібералізм, та ідеалів суспільного співіснування і певної волі народу, які знаходять вираз через голосування громадянами на виборах, спрямована деліберативна теорія демократії, вирішальним чином аргументована Дж. Ролзом[31] та Ю. Габермасом[32]. Попри очевидно різні підходи до розв’язання цього завдання, які, зокрема, втілилися в публічну дискусію між ними[33], яка досі не втрачає своєї актуальності[34], Дж. Ролз та Ю. Габермас, не відкидаючи процедуралізм або субстанціалізм, обґрунтували можливість певного консенсусу, який би не обмежувався консенсусом щодо самих процедур ухвалення рішення, а був певним чином інкорпорований у ці процедури. І слідом за Ш. Муф можна твердити, що йдеться про певний моральний консенсус, який не заперечує плюралізм цінностей, різноманіття життєвих стратегій, але робить можливим взаємну суспільну згоду, як щось більше, ніж механічне погодження меншості з волею більшості[35].
Для Дж. Ролза основу такої взаємної суспільної згоди закладає індивідуальна рефлексія моральної свідомості щодо норм, що регулюють соціальні відносини. Знаковим у цьому аспекті є артикульований Дж. Ролзом «ліберальний принцип легітимності», за яким «…політична влада є легітимною лише тоді, коли здійснюється відповідно до конституції (писаної чи неписаної), сутнісні положення якої всі громадяни, як розумні та раціональні, можуть схвалити у світлі загальнолюдського розуму»[36]. Натомість для Ю. Габермаса вирішального значення набуває публічний діалог чи дискурс, що протікає в режимі реального історичного часу у культурно-символічному просторі публічної сфери та забезпечує формування громадської думки із принципових питань, включно з тими, що стосуються конституційного устрою.
При цьому форми комунікації, що уможливлюють формування раціональної політичної волі через дискурс, – стверджує Ю. Габермас, – самі потребують юридичної інституціоналізації. Набуваючи юридичної форми, дискурсивний принцип, отже, трансформується у принцип демократизму. Однак без класичних прав на свободу, які забезпечують приватну автономію людей як суб’єктів права, немає середовища для юридичної інституціоналізації умов, за яких громадяни могли б спочатку скористатися своєю громадянською автономією[37].
Для Дж. Ролза, як і Ю. Габермаса, аби рішення набуло легітимності, недостатньо здійснення принципу більшості. У цьому аспекті обидва є субстанціалістами, адже у пошуках такого принципу, який був би достатнім для обґрунтування легітимності того чи іншого рішення, виходять за його межі. Їхні подальші розбіжні висновки зумовлені різним розумінням поняття справедливості: для Дж. Ролза вона є певним благом, чимось, що може бути «упредметнене» у політичному процесі та інститутах, а для Ю. Габермаса справедливість є не цінністю, а полем значущості, яке надає сенсу. З іншого боку, обидва є процедуралістами у тому сенсі, що вони прагнуть уникнути оцінки політичного устрою з перспективи певного раз і назавжди встановленого блага[38].
Незважаючи на відмінності між вузьким і широким підходами до розуміння демократії, обидва зрештою призводять до визначення співвідношення права і політики в демократичному суспільстві. Зумовлені цим дискусії концентровано стосуються двох «взаємодоповнювальних патологій» сучасних правових систем, як їх визначив О. Герстенберг: хоча надання пріоритету політиці може призвести до поглинання індивідів колективними соціальними цілями будь-якого штибу, загроза ж визнання пріоритету за правом полягає в тому, що ключові соціальні та політичні питання вирішуються правничо-адміністративною елітою, а не активними громадянами[39]. Наявне безмежне різноманіття думок із цього приводу, водночас, слідом за К. Фольком, може бути розмежоване за трьома напрямами. Перший – радикально-демократичний напрям, що обґрунтовує онтологічний пріоритет політики. Другий напрям утілює обґрунтування пріоритету права над політикою. Нарешті, третій напрям пов’язаний із прагненням аргументувати неієрархічне співіснування права і політики[40]. Зокрема, Ю. Габермас запропонував позицію, за якою демократичне суспільство ґрунтується фактично і повинно ґрунтуватися нормативно на рівнозначних відносинах між юрисдикцією і законодавством, конституцією і демократією, приватною і публічною автономією, правом і політикою[41].
Втім, методологічним орієнтиром у міркуваннях про співвідношення права і політики, як центрального питання конституціоналізму, для мене слугує підхід Г. Арендт щодо збігу права і політики[42], згідно з яким лише здобуття досвіду політичної діяльності забезпечує усвідомлення того факту, що юридично гарантована можливість діяти політично є conditio sine qua non будь-якої свободи[43].
Підхід Г. Арендт передбачає, що занепад активного громадянства, посилення деполітизації суспільно-політичного життя та втрата досвіду політично узгоджених дій у суспільстві призводять до занепаду свободи загалом, оскільки це зумовлює дегенерацію демократичної політичної культури та процеси дезінтеграції, хоча правовий і конституційний порядок можуть залишатися незмінними протягом певного часу[44].
Наведені міркування видаються мені принципово важливими для аналізу явища конституціоналізму у цілісній триєдності ідеології, доктрини та практики обмеженого правління, акцентуючи, зокрема, увагу на значущості спільного історичного досвіду взаємодії між владними суб’єктами та підвладними людьми, а також спільного осмислення цього досвіду.
Підкреслю, що, незважаючи на суперечливі оцінки теоретичного доробку[45] Г. Арендт, було б помилкою визначати її антиліберальним мислителем. Насправді Г. Арендт послідовно відстоювала конституціоналізм і верховенство права, захищала основоположні права, до яких включала не лише право на життя, свободу та вираження поглядів, а й право на дії та думку, а також критикувала всі форми політичної спільноти, засновані на традиційних зв’язках і звичаях, а також на релігійній, етнічній чи расовій ідентичності[46].
Розрізняючи лібералізм – визначену політичну ідеологію[47] – та конституціоналізм – його юридизоване втілення, вважаю за необхідне взяти до уваги, що лібералізм охоплює, як слушно вказував Н. Боббіо, і обмеження влади, що здійснюється державою, і обмеження її функцій. Уособлюючи антитезу абсолютного і свавільного владарювання, лібералізм стосується обох цих аспектів обмеження, хоча вони можуть сприйматися нарізно, аж до повного виключення одне одним. Праволюдяна держава, тобто держава, заснована на ідеї визнання і утвердження прав людини, корелює з ідеєю обмеження владних повноважень, тоді як із ідеєю обмеження функцій держави корелює мінімальна держава. Незважаючи на те, що лібералізм визначає, що держава має бути праволюдяною та мінімальною, праволюдяні держави, – стверджував Н. Боббіо, – можуть бути немінімальними, прикладом яких є сучасні соціальні держави. Так само існують мінімальні держави, які не можуть бути (беззастережно) визначені праволюдяними[48], прикладом яких, за М. Ташнетом, може слугувати, зокрема, сучасний Сінгапур[49].
Відповідно, праволюдяна держава протилежна абсолютній державі, державі legibus solutus, а мінімальна держава – максимальній державі, однак важливо слідом за Н. Боббіо підкреслити, що імпульси боротьби під прапорами лібералізму проти абсолютної та максимальної держави за праволюдяну і мінімальну державу не є заздалегідь взаємозумовленими і не збігаються історично та практично[50]. Це зумовлює гостру дискусію щодо того, якою є або має бути в цьому разі ліберальна держава, і, отже, призводить до різного уявлення про явище конституціоналізму та різного розуміння смислового значення пов’язаного з ним поняття[51].
Аргументовані Дж. Ролзом «політичні, а не метафізичні»[52] концепції справедливості (незалежні, наскільки це можливо, від контроверсійних філософських та релігійних доктрин), її два принципи[53] та зумовлені цим висновки, звісно, не завершують і не вичерпують цієї дискусії, проте слугують прикладом теоретично переконливого й узгодженого обґрунтування соціальної ліберальної держави[54].
При цьому слід підкреслити, що лібералізм і відповідне ліберальне розуміння конституціоналізму не залишалися і не залишаються незмінними: сучасні підходи суттєво відрізняються від підходів кінця XIX століття, які так само значно відрізняються від підходів кінця XVIII століття. Тріумф неолібералізму в другій половині ХХ століття та подекуди вже проголошений на початку ХХІ століття його занепад, а також зумовлена цим рефлексія щодо конституціоналізму слугують тому виразним практичним прикладом[55].
Однак від початку і дотепер лібералізм, заперечуючи абсолютне і свавільне владарювання, як таке, що порушує особистість і права тих, над ким здійснюється влада[56], не інтерпретує обмежене правління як виключно пасивне. Навпаки, щоб утверджувати визнані права людини, обмежене правління повинне бути активним. Іншими словами, держава, справді прихильна до лібералізму, є діяльною державою, зокрема тому, що має бути винахідливою у досягненні загально- та індивідуально значущих цілей у законний спосіб[57].
Підхід Г. Арендт, якого я прагну дотримуватися, вочевидь визначає інший погляд на бінарну концепцію негативної і позитивної свободи, яку, спираючись передусім на здобутки німецького ідеалізму, аргументував І. Берлін у визначній розвідці «Дві концепції свободи»[58], що й дотепер залишається обов’язковою складовою будь-яких міркувань про свободу.
Негативна свобода уявляється ним як відсутність перешкод, бар’єрів, обмежень або втручання з боку інших. На переконання І. Берліна, концепція негативної свободи застосовується для відповіді на питання: «В яких межах суб’єкту – особі чи групі осіб – дозволено чи слід дозволити робити те, що він може робити, і бути тим, чим він може бути, без втручання інших осіб?»[59]. Інакше кажучи, негативна свобода означає «свободу від»; йдеться про відсутність обмежень або, як іноді кажуть, «право бути залишеним наодинці». Основна увага приділяється потенційному порушникові свободи: він має відступитися і дозволити насолоджуватися свободою. І що меншим є втручання, то більшою є свобода суб’єкта[60].
Позитивна свобода, навпаки, застосовується для відповіді на питання: «Що чи хто є джерелом контролю чи втручання, за допомогою якого можна переконати когось робити саме так чи бути саме таким?»[61]. Позитивна свобода таким чином нерозривно пов’язана з контролем, вона є «свободою для»; на відміну від негативної, позитивна свобода сконцентрована на носії свободи, а не на її потенційному порушникові[62].
Загальновідомо, що І. Берлін скептично ставився до позитивної свободи і надавав перевагу негативній свободі. Водночас позитивна і негативна свобода можуть бути усвідомлені інакше, ніж крізь призму протиставлення – як лише два прояви однієї концепції свободи, яка має різні інтерпретації, що не заперечують, а взаємно доповнюють одна одну. Так, зокрема, Дж. МакКаллум, відстоюючи такий підхід, запропонував розуміння свободи як залежності від трьох складових: суб’єкта; певних попереджувальних умов; певних діянь суб’єкта чи станів, яких він набуває. Будь-яке твердження про наявність чи відсутність свободи у тій чи іншій ситуації згідно з таким тріадним підходом детермінує певні припущення щодо того, хто вважається суб’єктом; що вважається обмеженням або межею свободи; та що вважається метою, якої суб’єкт вільний або невільний досягти[63].
Запропонований Дж. МакКаллумом підхід становить, як уявляється, не стільки концепцію свободи як такої, скільки інтерпретацію чогось як свободи, і, отже, інтерпретаційну концепцію свободи. Якщо дотримуватися такого розуміння феномену свободи, різні інтерпретації якої не виключають, а доповнюють одна одну, то у контексті взаємозв’язку й взаємовідносин людини і держави ця позиція може бути виражена як поєднання людиною свободи від держави зі свободою через державу.
Важливим для такого розуміння є сприйняття негативної свободи, свободи від втручання не як антитези, а у взаємозв’язку з позитивною свободою та автономією особистості. Свобода не може і не повинна зводитися лише до відсутності обмежень або втручання з боку інших, оскільки включає діяльнісну складову, свободу вчиняти певні дії певним чином за результатами раціонального й обґрунтованого рішення. Тому не протиставлення, а поєднання позитивної та негативної свободи спроможне цілісно пояснити трансформацію забезпеченої можливості у дію, її фактичне втілення людиною у прагненні реалізувати себе і змінити своє життя відповідно до конкретної мети.
Конституювання простору індивідуальної свободи особи – автономії її особистості, якій властивий усвідомлений вибір між різними варіантами поведінки – зокрема, через встановлення підстав, порядку та меж втручання у цей простір з боку держави, можливе лише за такого порядку, який уможливлює й убезпечує обмежене правління. Воно має бути дієвим у досягненні загально- та індивідуально значущих цілей. Водночас це означає інший погляд на державу, яка сприймається людьми не тільки і не стільки як Левіафан Т. Гоббса – звір, який прагне більшої влади і якого потрібно повсякчасно приборкувати. Держава також є уособленням прагнення людей заснувати такі інституції, що уможливлюють їхню співпрацю та узгодження їхніх зусиль задля реалізації завдань, яких вони не здатні досягти поодинці. Сприйнята у такий спосіб держава не може ані фактично, ані нормативно уникати вирішення економічних і соціальних завдань, які, зокрема, пов’язані з бідністю, охороною здоров’я, освітою та навколишнім середовищем; більше того, вона має прагнути вирішити ці завдання у найбільш дієвий спосіб.