Постановка проблеми. Питання участі громадян у здійсненні правосуддя є не суто юридичним, воно стосується багатьох важливих аксіологічних і політичних аспектів. Це вимагає, з одного боку, аналізу правових норм, що застосовуються в цій сфері, а з іншого — розгляду широкого спектра питань, що межують із проблемами політико-філософського характеру. У статті проаналізовано важливі теми з погляду сучасної теорії демократії, зокрема проблеми взаємозв’язку між формами участі громадян у здійсненні правосуддя та легітимацією судової влади. Враховано конституційні, міжнародні й етичні аспекти участі громадян та запропоновано авторське бачення подальшого розвитку судової демократії в Україні.
Актуальність теми дослідження безпосередньо пов’язана зі становленням ефективної судової влади в Україні, що значною мірою залежить від ступеня довіри до неї громадян. Ідеться про легітимність судової влади, яку забезпечують як доброчесність і професійність самих суддів, так і прозорість усієї судової системи, її здатність вчасно реагувати на суспільні виклики, зумовлені як інтересами й потребами суспільства загалом, так і правами та свободами кожної людини. Стабільність правопорядку значною мірою залежить від збереження балансу між незалежною судовою владою та здатністю народу контролювати й в окремих випадках безпосередньо впливати на здійснення правосуддя.
Розвиток України в напрямі європейської інтеграції передбачає створення дієвого механізму участі інститутів громадянського суспільства й окремих громадян в управлінні публічними справами, зокрема у сфері функціонування судової влади. Громадянське суспільство є повноцінним творцем правової реальності, яку не може формувати лише державна влада. Цю реальність творить увесь народ, усі структури громадянського суспільства і кожна особа зокрема.
Навіть в умовах воєнного стану тема запропонованого дослідження залишається надзвичайно актуальною. Це зумовлено необхідністю збереження та примноження традицій конституційної демократії, які мають стійку тенденцію до розвитку в Україні. Не можна втрачати вже набутого за роки незалежності, ба більше — необхідно не лише зберігати, а й примножувати та поширювати інституційну пам’ять, пов’язану зі здобутками конституційної демократії. Історія знає багато прикладів того, як війна чи інші екстремальні умови (тривале правління авторитарного режиму в державі) негативно впливали на подальший розвиток держави та нації. Так, у 20–30-х роках ХХ століття в Японії існувала система суду присяжних, подібна до іспанської. Її було знищено 1943 року під час війни. Вона частково відновлювалася в період політичного лібералізму й скасовувалася в період мілітаризму та автократії. Як зазначає Річард О. Лемперт, це свідчить про пряму залежність демократичних інститутів від стабільності політичного режиму[1].
Легітимність як невід’ємна властивість судової влади. На розвиток сучасної судової влади вагомий вплив справляє концепція партисипативної (учасницької) демократії. Судовий контроль не може повністю відображати волю народу, а лише створює для її реалізації конституційно-правові гарантії. Воля народу може бути сформована лише через його участь у здійсненні правосуддя, що забезпечує легітимний характер судової влади в процесі демократичної легітимації.
Право на участь в управлінні державними справами можна визначити як правову можливість громадян долучатися до діяльності органів публічної влади з власної ініціативи або з ініціативи цих органів з метою повнішого врахування, дотримання та забезпечення інтересів суспільства. Це право громадяни можуть реалізувати також, беручи безпосередню чи опосередковану участь у процесі здійснення правосуддя. Реалізація цього права може відбуватися в різноманітних формах: громадський контроль і моніторинг діяльності органів судової влади, участь присяжних у здійсненні правосуддя та медіація як засіб досудового врегулювання спорів. У цьому контексті можна говорити про таку форму демократії, як «судова демократія» — режим здійснення судової влади, за якого народ бере в ньому участь безпосередньо або опосередковано[2].
Головною перевагою реалізації такої моделі демократії є високий рівень легітимності ухвалюваних рішень. Легітимність судової влади є її аксіологічною характеристикою, однією з фундаментальних властивостей, що проявляється у визнанні громадянами порядку конституювання та функціонування чинної влади справедливим, законним і доцільним, результатом чого є їхня готовність діяти відповідно до владних приписів та рішень. Своєю чергою, легітимація судової влади — це процедура безпосередньої та опосередкованої участі громадян у здійсненні правосуддя, яка забезпечує легітимність судової влади.
Громадянська участь у здійсненні правосуддя є однією з умов довіри народу до судової влади та визнання її справедливою. Довіра народу до суду є одним зі стовпів демократії, а довіра до судді, який розглядає справу, — невіддільний елемент верховенства права. Це важливо усвідомлювати в умовах становлення України як конституційної демократичної держави, навіть під час воєнного стану. Рівень такої довіри сьогодні, як засвідчують соціологічні дослідження та оцінки експертів, залишає бажати кращого. Із 2013 по 2022 рік рівень довіри до судової влади коливався в межах від 44 % до 48 %. Найвищий рівень довіри зафіксовано у 2015 та 2021 роках.
За результатами дослідження «Ставлення громадян України до судової системи», проведеного соціологічною службою Центру Разумкова на замовлення Офісу Ради Європи в Україні у 2020 році, ставлення більшості громадян України, які не мають особистого досвіду взаємодії із судами й формують своє ставлення до судової системи на підставі чужого досвіду або інформації у ЗМІ, загалом є негативним, а рівень довіри — одним із найнижчих серед державних та соціальних інституцій. Так, якщо протилежними сторонами в суді виступають громадянин із високим рівнем доходів і громадянин із низьким рівнем доходів, то 78,2 % респондентів вважають, що більше шансів виграти справу має громадянин із високим рівнем доходів. Протилежної думки дотримуються лише 1,4 % опитаних[3].
Проте рівень довіри громадян, які мають власний нещодавній досвід взаємодії із судами, є значно вищим. Ба більше, баланс довіри з боку цих громадян до судів та судової системи є позитивним, тобто кількість тих, хто довіряє судам, перевищує кількість тих, хто не довіряє. Серед тих, хто брав участь у розгляді судових справ як позивач, відповідач, обвинувачений, потерпілий, свідок чи експерт, 53,3 % визнали рішення суду законним і справедливим, тоді як 22,5 % не вважають його таким (ще 13,1 % не були ознайомлені з цим рішенням, а 12,0 % не змогли відповісти на запитання). Отже, соціальний чинник у функціонуванні судової влади, зокрема участь громадян у судових процесах, може позитивно впливати на формування їхньої довіри до суду.
Як засвідчують результати цього ж дослідження, кількість громадян, які вважають виправданою участь народу у формуванні та функціонуванні судової влади, залишається досить високою. Якщо у 2017 р. більшість громадян України (37,7 %) вважали, що для забезпечення незалежності суддів їх потрібно обирати всенародно, то у 2019 р. ця частка зменшилася до 31,3 %. Хоча ця думка й залишається однією з найпопулярніших, вона зрівнялася за підтримкою з позицією, що суддів має призначати Вища рада правосуддя або інший незалежний суддівський орган (28,8 %). Оцінюючи можливу роль представників громадського сектору під час проведення кваліфікаційного оцінювання та конкурсних процедур щодо суддів, відносна більшість респондентів висловила думку, що вони мають відігравати допоміжну роль.
Довіра громадян до судової влади в умовах воєнного стану з 2022 по 2025 рр. залишається низькою: судам (судовій системі загалом) не довіряє 73 % усіх громадян, без урахування того, чи мають вони досвід участі в судових процесах. До цього показника можна поставитися критично, оскільки дослідження Центру Разумкова стосувалося не окремо судової влади, а державної влади загалом, що могло негативно вплинути на результати опитування, однак він є симптоматичним. На це вказує і Звіт про дотримання прав людини в Україні за 2023 рік, підготовлений Бюро з демократії, прав людини і праці Державного департаменту США. Так, автори Звіту зазначають, що, хоча Конституція України й передбачає незалежну судову систему, суди були неефективними та залишалися вкрай вразливими до політичного тиску й корупції[4].
Сама лише участь громадян у здійсненні правосуддя не може кардинально розв’язати проблему довіри суспільства до судової влади, однак вона здатна сприяти прозорості судової системи. Процес становлення легітимного й незалежного суду в країнах транзитної демократії передбачає дотримання щонайменше двох принципів: доброчесності суддів та участі громадян у здійсненні правосуддя.
Безпосередня участь громадян у здійсненні правосуддя — суд присяжних. Інститут присяжних було створено і впроваджено в багатьох правових системах світу як важливий механізм забезпечення демократичних гарантій. Основним принципом суду присяжних є передання повноважень щодо ухвалення рішень у певних судових справах групі неупереджених громадян, які виступають рівними серед рівних («peers»). Цей підхід ґрунтується на ідеї, що саме громадяни здатні привнести у правосуддя цінності своєї громади. Такий механізм не лише забезпечує справедливість у конкретних судових процесах, а й виконує важливу функцію протидії свавіллю з боку державної влади. Суд присяжних, як влучно зауважив П. Девлін, є «лампою, яка показує, що свобода живе»[5]. Надання громадянам судових повноважень уможливлює їхню безпосередню участь в управлінні державними справами, розвиваючи водночас почуття відповідальності та повноправності в суспільстві. На думку французького мислителя А. де Токвіля, «людина, яка судить у кримінальному суді, фактично є володарем суспільства»[6].
Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя закріплено в ч. 4 ст. 124 Конституції України (в редакції Закону No 1401-VIII від 02.06.2016), де зазначено: «Народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних»[7]. Незважаючи на незначний обсяг, цей конституційний припис містить вагомий потенціал для становлення судової демократії в Україні. З цього положення можна вивести певний конституційний стандарт мінімальної участі громадян у здійсненні правосуддя. Формулювання статті 124 «бере участь у здійсненні правосуддя» співзвучне зі статтею 38 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають право «брати участь в управлінні державними справами»; воно також корелює зі статтею 5 Конституції України, відповідно до якої народ здійснює владу безпосередньо або через органи публічної влади, та зі статтею 6, згідно з якою державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.
Доповненням до статті 124 є стаття 127 Конституції України, відповідно до якої правосуддя здійснюють судді, але у визначених законом випадках воно може здійснюватися за участю присяжних. Суд присяжних слід розглядати як форму безпосереднього здійснення громадянами державної влади, зокрема судової, через їхню участь у відправленні правосуддя. У Конституції встановлено запобіжники, які унеможливлюють надмірне втручання громадськості в діяльність органів судової влади. Визначення категорій справ, які можуть розглядати присяжні, належить до виключної компетенції законодавця. Тому важливо саме на законодавчому рівні зберегти баланс між незалежністю судової влади та безпосередньою участю громад у здійсненні правосуддя.
Уже в першій редакції Конституції України від 28 червня 1996 року було закладено фундаментальні положення, згідно з якими: народ бере безпосередню участь у здійсненні правосуддя через інститут народних засідателів та присяжних (ст. 124); правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ст. 127); судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ст. 129). Водночас жодного законодавчого регулювання такої форми демократичної участі у здійсненні правосуддя на той час не існувало.
Лише у 2012 році, з ухваленням нового Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), було запроваджено інститут присяжних. У частині 3 статті 31 чинного КПК України зазначено, що кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого здійснюється судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних щодо всіх обвинувачених, якщо хоча б один із них заявив клопотання про такий розгляд. Відповідно до статті 383 КПК України, усі питання, що стосуються судового розгляду, крім питань, пов’язаних з обранням, скасуванням або зміною запобіжних заходів у суді, судді та присяжні вирішують спільно[8].
На сьогодні в Кримінальному кодексі України (далі — КК України) покарання у вигляді довічного позбавлення волі передбачено за вчинення таких злочинів: посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ч. 3 ст. 110 КК України); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України); умисне вбивство (ч. 2 ст. 115 КК України); терористичний акт (ч. 3 ст. 258 КК України); фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів (ч. 3 ст. 321-1 КК України); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК України); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК України); опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків (ч. 5 ст. 404 КК України); порушення законів та звичаїв війни (ч. 2 ст. 438 КК України); застосування зброї масового знищення (ч. 2 ст. 439 КК України); геноцид (ч. 1 ст. 442 КК України); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443 КК України); найманство (ч. 3 ст. 447 КК України) [9].
Отже, лише наявність двох умов — обвинувачення особи у вчиненні злочину, за який передбачено довічне позбавлення волі, та наявність клопотання обвинуваченого про розгляд його справи за участю присяжних — є підставою для залучення до участі у справі присяжних.
Однак в умовах воєнного стану згідно з частиною 10 статті 615 КПК кримінальні провадження в судах першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачене довічне позбавлення волі, здійснюються колегіальним судом у складі трьох суддів, за винятком тих проваджень, у яких склад суду за участю присяжних було визначено до моменту введення воєнного стану та набрання чинності цією частиною. Тобто в умовах війни участь присяжних у розгляді низки категорій справ, які класифікуються як тяжкі та особливо тяжкі, суттєво зменшується, що загалом є виправданим.
Як відомо, 2 червня 2016 року до Конституції України було внесено зміни щодо правосуддя, якими скасовано інститут народних засідателів і закріплено положення про те, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Водночас до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було внесено главу 3 «Присяжний». Відповідно до статті 63 Закону присяжний — це особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя. Закон встановлює, що присяжний залучається до участі в розгляді кримінальних та цивільних справ у судах першої інстанції [10].
У 2017 році відповідні зміни було внесено до Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), якими народних засідателів замінено на присяжних. На сьогодні ЦПК України передбачає, що цивільні справи щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. ст. 295–300 ЦПК України), визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою (ст. ст. 305–309 ЦПК України), усиновлення (ст. ст. 310–314 ЦПК України), надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку (ст. ст. 339–342 ЦПК України), примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (ст. ст. 343–346 ЦПК України) у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох присяжних, які під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді [11].
В Україні передбачено участь присяжних в окремих категоріях справ у кримінальному та цивільному процесі. При цьому присяжні разом із суддями вирішують практично всі питання судочинства. Відмінність розгляду справ судом присяжних у кримінальному та цивільному судочинстві полягає в тому, що цивільне процесуальне законодавство передбачає обов’язкову участь присяжних у деяких категоріях справ окремого провадження; їхня участь є імперативною та безальтернативною. Кримінальне процесуальне законодавство передбачає можливість розгляду певних категорій кримінальних справ за бажанням обвинуваченого. Реалізація цього права забезпечується відповідними обов’язками суб’єктів кримінально-процесуальних правовідносин.
Відповідно до положень статей 64 та 65 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» для затвердження списку присяжних територіальне управління Державної судової адміністрації України звертається з поданням до відповідних місцевих рад, які формують і затверджують у кількості, зазначеній у поданні, список громадян, які постійно проживають на територіях, на які поширюється юрисдикція відповідного окружного суду, і дали згоду бути присяжними. Присяжним може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція окружного суду.
Запровадження суду присяжних в Україні, попри його позитивне значення, на практиці може свідчити про мінімальну участь громадян у здійсненні правосуддя. Він далекий від класичної англо-саксонської моделі і швидше нагадує інститут народних засідателів, відомий ще з часів радянської (соціалістичної) доби. Через свій половинчастий характер він виявився малоефективним в умовах демократичної трансформації правової системи пострадянської України. Про це яскраво свідчать результати статистичного аналізу розгляду кримінальних та цивільних справ за участю присяжних у 2017–2018 роках, проведеного Українським центром суспільних даних та Центром демократії та верховенства права за сприяння Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Проведений статистичний аналіз судових рішень у кримінальних та цивільних справах за участю присяжних свідчить про незначну участь громадян у судових процесах порівняно із загальною кількістю справ. Про це свідчить той факт, що в переважній більшості кримінальних справ, де потенційно міг бути суд присяжних, розгляд здійснювався колегією суддів без участі присяжних. Лише щодо кожного сьомого обвинуваченого розгляд здійснювався за участю присяжних. І це попри те, що в таких категоріях справ передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Також це свідчить про те, що обвинувачені не користуються своїм правом на суд присяжних [12].
Навіть у тих кримінальних справах, де присяжні беруть участь, не зафіксовано їхньої активної участі в судовому процесі. Під час аналізу не було виявлено жодної окремої думки присяжного. Це свідчить про те, що присяжні повністю погоджуються з рішеннями, проєкти яких готує професійний суддя. За результатами статистичного аналізу, відсоток виправдувальних вироків у кримінальних справах за участю присяжних в Україні був навіть нижчим, ніж у професійних суддів: 5 % проти 6,6 %.
Під час аналізу цивільних справ також не було виявлено жодної окремої думки присяжного. У переважній більшості випадків подані заяви про обмеження дієздатності, усиновлення, визнання особи безвісно відсутньою/померлою, примусове надання психіатричної допомоги чи примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу було задоволено. Зафіксовано непоодинокі випадки розгляду цивільних справ без участі присяжних, незважаючи на пряму вимогу закону розглядати такі справи у складі одного судді та двох присяжних. Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що в Україні має місце порушення прав людини у справах такого роду.
Отже, можна зробити такий попередній висновок: конституційне право громадян України на здійснення правосуддя шляхом участі присяжних у визначених законом випадках не було належним чином реалізовано. Більше того, навіть ті незначні випадки залучення присяжних до судового розгляду окремих категорій справ відбувалися з порушенням чинного законодавства. У зв’язку з цим постає питання про реформування цього інституту з урахуванням міжнародних правових стандартів та особливостей становлення правової системи України в післявоєнний період.
Насамперед слід звернути увагу на те, що запропонована модель суду присяжних в Україні суттєво обмежує участь народу у здійсненні правосуддя. Вона не виконує своєї функції через половинчастий, гібридний характер, оскільки, поєднуючи формальні ознаки класичної ліберальної моделі, зберігає патерналістський зміст. Це вимагає реформування вітчизняного суду присяжних у напрямі класичної моделі, яка позитивно зарекомендувала себе не лише в Англії та США, а й у країнах континентальної, зокрема Центральної та Східної, Європи[13].
Для класичної моделі суду присяжних характерні такі ознаки: розмежування компетенції між колегією присяжних та професійним суддею, ухвалення присяжними невмотивованого вердикту, можливість скасування ухваленого рішення лише за наявності істотних порушень процесуального законодавства. За такої моделі рішення ухвалює колегія присяжних без участі професійного судді. Присяжні відповідають на питання щодо доведеності вини підсудного у вчиненні злочину. У разі позитивної відповіді колегії присяжних професійний суддя призначає обвинуваченому вид покарання та вирішує інші питання, що потребують спеціальних знань у галузі права. Таке функціональне наповнення компетенції присяжних дає підстави вважати їх «суддями факту», тоді як професійний суддя є «суддею права».
Класична модель суду присяжних дозволяє зберегти баланс між участю народу у здійсненні правосуддя та незалежністю судової влади, що дає підстави вважати її ефективною в умовах демократичного розвитку України в післявоєнний період. З об’єктивних причин процес упровадження в Україні нової моделі суду присяжних має відбуватися поступово, що дозволить створити ефективний інструмент правосуддя. Однак уже сьогодні на законодавчому рівні необхідно закласти основи такої моделі, яка б забезпечила реальну участь присяжних у здійсненні правосуддя, надавши їм необхідні права та гарантії.
Другий важливий аспект реформування інституту присяжних в Україні стосується гарантування їхнього незалежного статусу під час здійснення правосуддя. Суд присяжних залишається ефективним лише доти, доки не зазнає тиску з боку органів влади чи громадськості. Для цього необхідно запровадити дієві механізми захисту присяжних від незаконного втручання в їхню діяльність. Так, усунення присяжного від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження не може бути зумовлене політичною необхідністю; воно має відбуватися за наявності обґрунтованих підстав, у законний спосіб, а відповідне рішення повинна ухвалювати не одноособово головуючий суддя, а колегія присяжних. Крім того, вирок суду присяжних не може бути знівельований його оскарженням в апеляційному суді без участі присяжних. Виправдувальний вирок суду присяжних набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржений лише в разі порушення процедури формування складу присяжних. Також заслуговує на увагу ідея створення суду присяжних в апеляційних та касаційних інстанціях[14].
Незалежний статус присяжних передбачає також надання їм на період виконання обов’язків у суді гарантій недоторканності, аналогічних суддівським. Важливою є і фінансова незалежність присяжних, які мають отримувати винагороду в розмірі посадового окладу судді місцевого суду, а також відшкодування витрат на проїзд і добових. Якщо в умовах війни останню пропозицію реалізувати складно, то в післявоєнний період вона має стати нормою.
В умовах війни актуалізується питання щодо мобілізації присяжних. Із цього питання позиція фахівців є неоднозначною. Так, автори законопроєкту «Про суд присяжних» No 3843 вважають, що присяжні підлягають мобілізації на загальних підставах. Жодних процедур звільнення присяжних від військової служби для забезпечення їхньої участі в судових процесах під час воєнного стану не передбачено[15]. Існує й інша позиція з цього приводу: якщо присяжного мобілізують під час розгляду справи, то його участь у судових засіданнях стає неможливою. Суд буде змушений зупинити розгляд справи до формування нового складу присяжних. У разі заміни присяжного або неповного складу колегії суд може визнати за необхідне розглянути справу повторно. Такі затримки можуть викликати у сторін сумніви щодо прозорості та ефективності процесу, легітимності складу суду та об’єктивності ухвалених рішень.
Крім того, мобілізація присяжного має безпосередній вплив на обвинуваченого, потерпілого та інших учасників. Ідеться про право на розгляд справи в розумні строки, гарантоване статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Погоджуємося з думкою Ю. Григоренка про те, що одним зі способів розв’язання проблеми може бути звільнення присяжних від мобілізації на період виконання ними обов’язків у суді[16].
Третім важливим аспектом є вдосконалення процедури формування списків присяжних та підвищення рівня їхньої кваліфікації. Успішне функціонування суду присяжних значною мірою залежить від механізму добору кандидатів до його складу. Однак норми законодавства, які регулюють це питання, не містять чіткої та послідовної процедури. Так, порядок формування, затвердження та перегляду списку присяжних, відповідно до статті 64 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», покладено на територіальне управління Державної судової адміністрації України та місцеві ради. Варто зазначити, що застосування вищезазначеного порядку породжує проблему тривалого процесу формування та затвердження списків. Крім того, процедура добору присяжних не є прозорою для громадськості. Недостатня публічність подання заяви про згоду стати присяжним породжує недовіру громадян.
З метою спрощення та вдосконалення процедури формування списків присяжних в Україні доцільно виключити місцеві ради з цього процесу, покласти цей обов’язок виключно на територіальні управління Державної судової адміністрації України, а також запровадити єдину інформаційну систему формування списків присяжних і встановити чіткі критерії добору. Такий підхід значно спростить порядок формування списків, оскільки Державна судова адміністрація України та її територіальні органи зможуть безпосередньо отримувати інформацію, необхідну для належної роботи суду присяжних в Україні.
Ще одним важливим питанням є правова культура та освіта громадянського суспільства загалом і присяжних зокрема[17]. В законодавстві України відсутні кваліфікаційні вимоги до присяжних. Аналогічна практика існує і в окремих зарубіжних країнах. Однак слід констатувати, що загальний рівень правової культури громадян країн західної демократії суттєво вищий, ніж у пострадянській Україні. Цю об’єктивну реальність може змінити лише тривалий демократичний процес, нерозривно пов’язаний з основами правової освіти. Тому вважаємо за доцільне підвищувати рівень правової освіти присяжних шляхом запровадження на базі університетів спеціальних навчальних програм і тренінгів, проведення конференцій та круглих столів, поширення відео- та аудіоматеріалів з основ правознавства тощо.
Слід звернути увагу на те, що і сам суд присяжних сприяє правовій просвіті громадян та впливає на формування їхньої правової культури. Виконуючи роль присяжних, громадяни знайомляться з юридичними процедурами, принципами права та функціонуванням судової системи, що підвищує їхню обізнаність про власні права та обов’язки. Це також сприяє зміцненню довіри до судової влади та демократичних інститутів[18].
Усе викладене вище вказує на необхідність внесення кардинальних змін до законодавства. Відрадно, що 5 грудня 2024 року Верховна Рада України ухвалила за основу два законопроєкти: No 3843 від 14.07.2020 «Про суд присяжних» та No 3844 від 14.07.2020 «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” у зв’язку з ухваленням Закону України “Про суд присяжних”», авторами яких є депутати П. Фролов, Ф. Веніславський, І. Фріс, П. Павліш[19]. Так, відповідно до пояснювальної записки до законопроєкту No 3843 «Про суд присяжних», його основною метою є реалізація положень вищезгаданої статті 124 Конституції України, яка закріплює залучення громадян до здійснення правосуддя через інститут присяжних. Для досягнення цієї мети законопроєкт пропонує ухвалити новий Закон про суд присяжних. Закон, зокрема, визначає основні поняття, юрисдикцію, склад суду присяжних, а також унормовує процедуру формування лави присяжних, вимоги до кандидатів у присяжні, їхні права та обов’язки. Законопроєкт регламентує підстави та порядок звільнення присяжного від виконання його обов’язків, механізм заміни присяжного, який вибув, запасним, а також порядок роботи присяжних, включно з нарадою та голосуванням під час ухвалення рішення.
Опосередкована форма участі громадян у здійсненні правосуддя: громадський контроль та моніторинг судової влади. Громадський контроль є «м’якою» формою впливу громадянського суспільства на судову владу, оскільки не передбачає імперативних відносин і можливості накладення санкцій. Його слід розглядати радше як взаємодію між громадянським суспільством і владою через налагодження сталих та дієвих способів ухвалення справедливих рішень і комунікації. Громадський контроль — це інструмент громадянської оцінки рівня виконання органами влади та іншими підконтрольними суб’єктами їхніх соціальних завдань [20]. Такий контроль у сфері функціонування судової влади полягає в оцінюванні громадськістю виконання судами (суддями) своїх повноважень та ефективності їхньої діяльності.
Громадський контроль за судовою владою не є спонтанним процесом і відбувається в певних правових межах та формах. Це зумовлює необхідність законодавчого регулювання цієї сфери суспільних відносин. У своїй діяльності законодавець має дотримуватися принципу домірності між правом громадян на участь у здійсненні правосуддя та гарантуванням незалежності судді під час ухвалення судових рішень.
Ухвалений у 2016 році Закон «Про судоустрій і статус суддів» суттєво упорядкував та вдосконалив механізм громадського контролю за суддями й судовою владою. Відповідно до п. 3 ч. 7 ст. 56 цього Закону, кожен суддя зобов’язаний, окрім декларування майнового стану, подавати декларацію доброчесності та декларацію родинних зв’язків. Ця інформація стає загальнодоступною через оприлюднення на офіційному вебсайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Декларація доброчесності судді містить перелік тверджень, правдивість яких він має засвідчити, підтвердивши або спростувавши їх. Відомості, подані в декларації, після її опублікування стають предметом громадського контролю і, за відсутності доказів, що свідчать про інше, вважаються достовірними, що засвідчує доброчесність судді та забезпечує йому громадську довіру.
Законом передбачено створення Громадської ради доброчесності, яка має на меті сприяти Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності під час кваліфікаційного оцінювання.
Громадська рада доброчесності (далі — ГРД) — це нова форма громадянського контролю за судовою владою, головними завданнями якої є: збирання, перевірка та аналіз інформації щодо суддів і кандидатів на посаду судді; надання Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (далі — ВККС) інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) та, за наявності відповідних підстав, висновку про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності, який долучають до досьє кандидата або до суддівського досьє; делегування уповноваженого представника для участі в засіданні ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді). ГРД має право створити інформаційний портал для збирання інформації про професійну етику та доброчесність суддів і кандидатів на посаду судді (ст. 87) [21].
Відповідно до ч. 1 ст. 88 Закону, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, ВККС може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження його здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді лише за умови, якщо таке рішення підтримають щонайменше дві третини призначених членів Комісії (але не менше ніж дев’ятьма голосами).
Залучення громадськості (різною мірою та в різних організаційних формах) до процесу добору суддів поступово стає одним із європейських стандартів формування судової влади. Особливо відчутно це в тих країнах Європи, де впродовж останніх 20 років відбулися системні зміни у практиці формування органів судової влади, зокрема верховних судів. У цьому контексті варто згадати позицію Європейської мережі рад юстиції (ENCJ), яка у своєму звіті щодо участі осіб, які не є суддями, у суддівському врядуванні зазначила: «Ефективна участь представників, які не є суддями, у судових радах та інших відповідних органах допомагає уникати відстоювання корпоративних чи особистих інтересів, самозахисту… всередині судової влади, а також надає судовій владі більшої легітимності та посилює її роль як гаранта і захисника основних прав кожного громадянина…» [22].
Досвід України в цьому контексті можна оцінити як позитивний. Варто зауважити, що Україна — чи не єдина європейська держава, у якій створено окремий, незалежний орган громадського контролю за суддями та судовою владою. Досвід ГРД як окремого органу є унікальним, оскільки усталеною практикою є включення представників громадськості до органів суддівського врядування, які здійснюють формування суддівського корпусу (Бельгія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Молдова, Швеція).
Так, у Бельгії Вища рада правосуддя складається з 44 членів: 22 суддів та 22 осіб, які не є суддями; серед останніх — 8 юристів, 6 представників академічного середовища та 8 членів громадянського суспільства [23]. У Норвегії до складу Ради з призначення суддів входять 3 судді, професійний юрист на державній службі та 2 представники громадськості [24]. У Молдові до складу колегії Вищої ради магістратури входять 4 судді та 3 представники громадянського суспільства [25]. У Швеції до складу Комітету з висунення суддів входять 5 суддів, адвокат, 2 юристи загальної практики та 2 представники громадськості [26].
Показовим щодо залучення громадськості до процедури добору суддів є досвід Литви та Нідерландів. Так, у Литві громадськість представлена в п’ятьох органах суддівського врядування: Комісії з добору кандидатів на посаду судді (The Selection Commission of Candidates to Judicial Office), Суддівській етично-дисциплінарній комісії (The Judicial Ethics and Discipline Commission), Суді честі (The Judicial Court of Honour), Екзаменаційній комісії на посаду судді (The Examination Commission of Candidates to Judicial Office) та Постійній комісії з оцінювання діяльності суддів (The Permanent Commission for the Assessment of Activities of Judges). В основу литовської системи органів суддівського врядування, до яких залучено громадськість, покладено концепцію підзвітності судової влади. Оскільки ключовий орган — Судова рада (The Judicial Council) з дорадчими функціями щодо кар’єри суддів при Президентові Литовської Республіки — складається виключно із суддів, що гарантує суддівську незалежність, виникає потреба в забезпеченні підзвітності. Залучення громадськості до органів суддівського врядування допомагає підтримувати необхідний баланс між підзвітністю та незалежністю [27].
У Нідерландах громадськість представлена в чотирьох органах суддівського врядування: Раді правосуддя (The Council for the Judiciary), Національній комісії з добору суддів (The National selection commission of judges/ De Landelijke selectiecommissie rechters), дорадчих комітетах зі скарг на суддів (complaints advice committees) та Відвідувальному комітеті (The Visitation Committee). У 2013 році Рада правосуддя звернулася за порадою до Університету Еразма в Роттердамі щодо процедури добору суддів. Однією з рекомендацій відповідного дорадчого звіту була реструктуризація комісії з добору суддів та зменшення кількості її членів. У рекомендаціях також ішлося про те, що слід зберегти поєднання участі як суддів, так і представників, які не є суддями, — прокурорів, адвокатів, науковців та представників бізнес-середовища. Рада правосуддя втілила ці рекомендації у 2014 році, передбачивши, що під час добору кандидатуру на посаду судді розглядатимуть із різних поглядів [28].
Водночас у багатьох країнах Європи домінує стриманий підхід до широкої участі громадян у процесі добору суддів. Насамперед це стосується процедури формування верховних судів. У цьому випадку акцент роблять на прозорості процедури добору, а не на залученні до неї громадськості (Болгарія, Естонія, Словенія, Чехія) [29]. А в таких країнах, як ФРН, Хорватія, Польща, добір суддів до Верховного Суду взагалі має закритий характер. Наприклад, у Польщі процедура добору суддів до Верховного Суду відбувається всередині самої судової системи. Наслідком цього є закритість процедури та обмеженість інформації. У складі Національної судової ради Польщі (органу, що розглядає й оцінює кандидатів на посаду судді) немає представників громадськості — там домінують судді [30].
В Україні, натомість, громадськість залучали до обрання суддів Верховного Суду. Після затвердження Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання 7 листопада 2016 року, ВККС оголосила конкурс на заміщення 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. Цей конкурс став першим досвідом участі ГРД як органу, сформованого виключно з представників громадськості, у процесі кваліфікаційного оцінювання кандидатів на суддівські посади спільно з ВККС[31]. Згодом (2 серпня 2018 року) ВККС оголосила другий конкурс на заміщення 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду[32].
Під час кваліфікаційного оцінювання в межах конкурсів до Верховного Суду, з метою визначення відповідності кандидатів критеріям доброчесності та професійної етики, ГРД керувалася не лише Положенням, але й Бангалорськими принципами поведінки суддів, схваленими резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, та Кодексом суддівської етики, затвердженим ХІ черговим З’їздом суддів України 22 лютого 2013 року, який у своїй преамбулі відсилає до змісту Бангалорських принципів[33].
У межах двох конкурсів до Верховного Суду, що тривали з 7 листопада 2016 року до 9 листопада 2017 року та з 2 серпня 2018 року до 6 березня 2019 року, ГРД проаналізувала досьє 616 кандидатів і дійшла висновку про невідповідність 205 із них критеріям професійної етики та доброчесності. Відповідно до процедури, передбаченої частиною першою статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки ГРД стосовно 44 кандидатів, які згодом стали суддями Верховного Суду, були подолані пленарним складом ВККС.
Якщо ВККС застосовувала більш формальний підхід, використовуючи під час оцінювання кандидатів переважно інформацію від правоохоронних органів та самих кандидатів, то дослідження їхніх досьє громадськістю було ретельнішим і глибшим, оскільки ґрунтувалося як на офіційній інформації, так і на даних з відкритих джерел. Водночас основною проблемою для ГРД був обмежений доступ до офіційної інформації, зокрема до досьє кандидатів, які надавали представникам Ради лише з дозволу ВККС. Окрім того, значну частку негативних висновків ГРД було подолано під час пленарних засідань ВККС, що дозволило кандидатам із сумнівною репутацією отримати суддівські посади в найвищому суді держави[34].
З іншого боку, ГРД також демонструвала доволі вибірковий підхід, ретельно перевіряючи одних кандидатів (переважно чинних суддів) і майже ігноруючи інших (здебільшого представників інших правничих професій), що, вочевидь, було зумовлено наявністю більшої кількості інформації у відкритих джерелах щодо кандидатів із числа суддів. Також ГРД приділяла значну увагу змісту судових рішень і на підставі такого аналізу формулювала негативні висновки щодо кандидатів-суддів. Такі висновки ГРД подекуди ґрунтувалися виключно на оцінних судженнях, утім завжди стосувалися справ зі значним суспільним інтересом.
Доброчесність та етична поведінка судді цілком закономірно стали предметом громадського контролю щодо судової влади. Щоб рішення суду було авторитетним, морально-етичні якості судді, який його ухвалює, мають бути взірцевими. Це повністю відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів, у п. 20 якої зазначено, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать[35]. Це гарантує легітимність судді та судової влади загалом. Судові рішення набувають своєрідного кредиту суспільної довіри, коли кожна особа, навіть не погоджуючись із ухваленим рішенням, однаково вважає його правильним і справедливим, виходячи із загального переконання в авторитетності судової влади[36].
Однією з форм громадянського контролю щодо судової влади є моніторинг. Він може здійснюватися шляхом: 1) збирання та накопичення інформації про думку громадськості щодо діяльності влади в обраній сфері; 2) аналізу та інтерпретації зібраної інформації відповідно до мети й завдань моніторингу; 3) підготовки та представлення рекомендацій щодо наявних практик та політик у визначених сферах згідно з обраними критеріями; 4) спостереження за процесом внесення змін до урядової політики та за наслідками їх впровадження для громадськості[37].
Моніторинг діяльності судової влади може полягати у зборі та аналізі інформації про формування судів, стан розгляду справ чи результати конституційної реформи правосуддя. Він повинен мати визначену мету, для досягнення якої здійснюються системні, послідовні заходи. Моніторинг виконує насамперед інформаційну функцію, надаючи громадськості узагальнену інформацію про окремі аспекти функціонування судової влади.
Стаття 59 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачила окрему форму моніторингу — моніторинг способу життя судді з метою встановлення відповідності рівня життя судді та членів його сім’ї їхньому майну та отриманим доходам. Такий моніторинг здійснюється на вимогу ВККС та ВРП, а також іншими компетентними органами з визначених законом підстав. Результати моніторингу способу життя судді можуть використовуватися для оцінки дотримання суддею правил суддівської етики, а отримана за його результатами інформація включається до суддівського досьє[38].
Аналіз декларацій доброчесності та родинних зв’язків суддів дозволяє громадськості здійснювати моніторинг не лише щодо судів чи професійної діяльності суддів, а й щодо сфери їхнього приватного життя. Це справедливо і не може розглядатися як порушення особистого простору судді, оскільки судді є публічними особами, наділеними широкими повноваженнями.
В Україні набули популярності громадські організації, основними напрямами діяльності яких є громадський контроль та моніторинг судової влади. Це свідчить не лише про значний суспільний інтерес до судової влади, а й про підвищення рівня її транспарентності, що дає змогу громадськості взаємодіяти з нею в нових формах. Запит громадськості на реалізацію такої форми контролю щодо судової влади є досить високим. Свідченням цього є активне функціонування двох інформаційних платформ: 1) PROSUD, створена громадськими організаціями «Центр протидії корупції», «Автомайдан», «Канцелярська сотня». На сайті PROSUD міститься інформація щодо 7953 суддів України, а саме: декларації, відомості про майно та статки; 2) «Чесно. Фільтруй суд!» — створена в рамках всеукраїнського руху «Чесно» у червні 2016 року. Це онлайн-ресурс, на якому акумульовано всю інформацію про суддів: декларації, родинні зв’язки, судові рішення, публікації у ЗМІ та висновок про доброчесність за методологією Руху «Чесно».
Також з 5 лютого 2016 року розпочав свою роботу Комітет етики правосуддя, який є частиною громадської організації «Відкрита Україна» в рамках проєкту «Відкритий Суд». Комітет етики правосуддя — це орган, створений для розгляду випадків порушення етичних норм суддями, прокурорами та адвокатами з метою підтримки високих стандартів у сфері правосуддя. Насамперед Комітет розглядає відеоматеріали, що засвідчують невідповідну стандартам правосуддя поведінку суддів, прокурорів та адвокатів, і може звертатися до компетентних органів із клопотанням про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності[39].
Висновки. На основі викладеного можна зробити висновок, що довіра громадськості до судової влади та повага до суддів є запорукою ефективності й легітимності судової системи. Цілком закономірно, що доброчесність та етична поведінка судді стали предметом громадського контролю та моніторингу. Вони жодною мірою не порушують принцип незалежності судової влади, натомість надають їй додаткової легітимності. Судова влада суттєво відрізняється від інших гілок влади щодо меж громадського контролю її діяльності. Вона не є представницьким органом, який безпосередньо формують громадяни шляхом виборів; в основі її формування лежить меритократичний процес. Суддів добирають на посади за результатами професійного відбору, який має продемонструвати рівень їхньої фахової підготовки та доброчесності. Участь громадян у процесі добору суддів у формі експертних груп з питань доброчесності може лише позитивно впливати на легітимність судової влади.
Участь народу у відправленні правосуддя як присяжних прямо передбачена Конституцією України. Її також закріплено в низці законодавчих актів. Однак конституційне право громадян України на таку участь у визначених законом випадках не було належно реалізовано. Ба більше, навіть поодинокі випадки залучення присяжних до судового розгляду окремих категорій справ відбувалися з порушенням чинного законодавства. Це зумовлює потребу реформування цього інституту з урахуванням міжнародних правових стандартів та особливостей становлення правової системи України в післявоєнний період.
Реформування суду присяжних в умовах війни суттєво ускладнюється. Однак його необхідно проводити задля збереження традицій конституційної демократії. Основні напрями реформування передбачають розв’язання низки нагальних завдань: запровадження класичної моделі суду присяжних, що дасть змогу зберегти баланс між участю народу у відправленні правосуддя та незалежністю судової влади; гарантування незалежного статусу присяжних під час відправлення правосуддя; удосконалення процедури формування списків присяжних та підвищення їхнього кваліфікаційного рівня.
Щоб зберегти баланс між правом громадян на участь у відправленні правосуддя та незалежністю судової влади, слід урахувати такі застереження.
По-перше, громадянський контроль не повинен перетворюватися на форму тиску на суддів, оскільки його правова природа полягає в забезпеченні комунікації між громадянським суспільством та судовою владою, що виявляється в оцінюванні громадськістю якості виконання суддями своїх повноважень.
По-друге, громадянський контроль має правові межі та форми, тому законодавець повинен застосовувати принцип домірності, щоб збалансувати право громадян на участь у відправленні правосуддя та гарантії незалежності судді під час ухвалення судових рішень.
По-третє, громадянський контроль у жодній формі не може передбачати позапроцесуальної ревізії судових рішень. Перевірку їхньої законності та обґрунтованості можуть здійснювати винятково в процесуальному порядку суди вищої інстанції.
По-четверте, належна комунікація між громадським суспільством та судовою владою вимагає не лише відкритості та готовності до діалогу з боку суддів, а й високого рівня правосвідомості та правової культури населення. Це зумовлює необхідність спрямування значних ресурсів на проведення загальнонаціональних заходів із правової освіти.