Постановка проблеми. В умовах повномасштабної російсько-української війни проблеми, пов’язані з різними аспектами реалізації права на життя та гідну смерть, набувають особливої гостроти. Конституційні гарантії недоторканності життя людини та її гідності стикаються з жорстокими воєнними реаліями, коли фундаментальне право на життя масово порушується. Актуалізується низка складних питань щодо визначення можливих меж захисту життя в умовах бойових дій, права на відмову від лікування, евтаназії та інших аспектів.
Однією з найскладніших етичних та юридичних дилем сучасності постає проблема евтаназії військових як гуманного, хоча й суперечливого, методу полегшення страждань тяжко поранених чи безнадійно хворих. Війна стала каталізатором для дослідження теми гідної смерті, особливо в умовах, коли медичні ресурси обмежені, а фізичні та психологічні страждання військових досягають критичних меж.
Сьогодні, незважаючи на заборону евтаназії в національному законодавстві України, практика її застосування, хоч і латентно, гадаємо, існує. Це підкреслює актуальність дискусії щодо можливої легалізації такого виду медичної допомоги.
Стан опрацювання. Наукове співтовариство вже тривалий час досліджує питання евтаназії, проте однозначної відповіді на нього досі немає. Різним аспектам означеної проблематики присвячували свої наукові розвідки такі дослідники, як В. Акопов, В. Ворона, М. Громовчук, М. Малеїна, А. Малиновський, І. Сенюта, С. Стеценко, Я. Триньова та інші. Множинність думок та відсутність консенсусу свідчать про складність та багатогранність проблеми гідної смерті, яка, очевидно, потребує подальшого ґрунтовного дослідження.
Метою статті є вивчення феномену евтаназії, аналіз міжнародного досвіду її регулювання та виокремлення основних умов, з дотриманням яких можливе застосування такого виду медичної допомоги, зокрема щодо військових та цивільних осіб, які стали жертвами російсько-української війни.
Виклад основного матеріалу. Науковий прогрес останніх десятиліть дозволив не лише продовжити життя людини, а й поставив під сумнів традиційні уявлення про смерть. Відтак з’явилася необхідність розширити спектр прав людини, включивши до нього право на «гідну смерть» (або евтаназію)[1].
Поняття «право на смерть» звучить суперечливо на тлі традиційного розуміння людських прав, де право на життя завжди було фундаментальним. Якщо смерть не піддається особистому контролю, то виникає питання: чи може існувати «право померти»? Адже право на життя не передбачає обов’язку жити.
Видається можливим припустити, що якщо людина має право на життя, то вона може мати й право на смерть. Однак це створює внутрішній конфлікт з основним завданням законодавства — захистом життя. Тому зваженого наукового обговорення потребує не проблема «права на смерть» як такого, а саме право людини на «гідну смерть» як позбавлення від болю та нестерпних страждань.
При цьому, наприклад, професор М. І. Ковальов детально аналізує поняття самогубства і стверджує, що не завжди самогубство є дійсним вираженням волі людини, оскільки на це рішення можуть впливати зовнішні фактори. Таким чином, варто зазначити, що право людини на евтаназію не є тотожним поняттю «самогубство»[2].
Питання евтаназії є одним з найскладніших і найбільш суперечливих у сучасній біоетиці. Воно викликає жваві дискусії в наукових, медичних, релігійних і філософських колах. На наш погляд, складність цієї проблематики полягає в тому, що вона торкається фундаментальних людських цінностей, таких як право на життя, якість життя, гідність людини та свобода вибору. З одного боку, евтаназія розглядається як акт милосердя, що дозволяє полегшити страждання невиліковно хворих людей. З іншого — викликає побоювання щодо можливості зловживань, дегуманізації суспільства та підриву довіри до медиків.
Еволюція поняття «евтаназія» від часів Ф. Бекона донині відображає складність процесів, що відбуваються на перетині медицини, філософії та права. Неоднозначність тлумачень цього термінопоняття є наслідком змін у суспільних уявленнях про життя, смерть і роль медицини. Ф. Бекон у праці «Advancement of Learning» розглядав евтаназію як акт гуманності, спрямований на полегшення страждань невиліковно хворих: «роль лікаря полягає не лише в боротьбі зі смертю, а й у супроводі людини в її останні миті…»[3]. На нашу думку, повернення до гуманістичних витоків цього поняття дозволить знову розглядати евтаназію саме як акт милосердя, а не як інструмент насильства.
Сьогодні ж воно охоплює не тільки широкий спектр медичних маніпуляцій, що мають на меті припинити життя пацієнта, а й комплекс заходів, спрямованих на забезпечення психологічної та соціальної підтримки людини наприкінці життя.
Сучасні дослідники виділяють різні види евтаназії. Зокрема, В. Ворона виокремлює активну евтаназію, яка передбачає свідоме втручання медика в процес життя хворого, наприклад, призначення ліків, що призводять до летального результату за згодою пацієнта. Іншим видом «гідної смерті» дослідниця вважає пасивну евтаназію, що полягає в припиненні підтримувальної терапії за бажанням пацієнта та у відмові від лікарських маніпуляцій. Остання, зазвичай, розглядається як менш проблематична з точки зору міжнародного права[4].
Міжнародне право містить низку документів, присвячених захисту права на життя та гідність людини. Серед них: Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини та інші міжнародні угоди. Доречно згадати Декларацію про евтаназію 1987 року, прийняту 39-ою Всесвітньою Медичною Асамблеєю в Мадриді, яка наголошує: «Евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта на його прохання або на прохання його близьких є неприпустимою, зокрема й у формі пасивної евтаназії. Лікар зобов’язаний полегшити страждання вмираючому всіма доступними та легальними методами»[5].
Щодо міжнародної практики застосування евтаназії, то історія її легалізації розпочалася в США на початку ХХ століття. Перші законопроєкти, що дозволяли б прискорити смерть пацієнтів із невиліковними захворюваннями, були запропоновані в штатах Огайо та Айова. Хоча ці ініціативи не знайшли підтримки на федеральному рівні, згодом деякі штати, як-от Каліфорнія та Орегон, ухвалили закони, що дозволяють евтаназію за певних умов. Інші штати, зокрема Індіана, надають можливість складання документів, у яких юридично висвітлено відмову пацієнта від штучного підтримання життя[6].
Професор Девід Л. Перрі у своєму дослідженні щодо можливості застосування евтаназії військовослужбовців зазначає, що хоча евтаназія є незаконною в більшості країн, вона може бути виправданою в деяких випадках, зокрема: коли хвороба або травма людини є невиліковною, тобто будь-яке лікування, що підтримує життя, є марним; коли важкохворого чи пораненого теоретично можна врятувати, але потрібні медичні ресурси недоступні або вкрай дефіцитні (особливо на полі бою); щоб запобігти або припинити нестерпні страждання військового, коли седативні та знеболювальні засоби недоступні, або у випадку, якщо введення людини в стан седації задля зменшення болю буде безглуздим і не кращим за саму смерть[7].
У Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 року (ч. 1 та ч. 2 ст. 12) зазначено: «Особовий склад збройних сил та інші особи …, які є пораненими або хворими, повинні користуватися повагою та захистом за будь-яких обставин. (…) Суворо забороняються будь-які замахи на їхнє життя чи будь-яке насилля над їхньою особистістю; зокрема, їх заборонено вбивати або знищувати, піддавати тортурам чи біологічним дослідам, залишати умисно без медичної допомоги та обслуговування або умисно створювати умови для їхнього зараження чи інфікування»[8]. Зважаючи на вищезазначене, можна констатувати, що «гуманне поводження» виключає можливість проведення евтаназії.
Питання легалізації евтаназії активно обговорюється в багатьох країнах, зокрема у Великій Британії, Греції, Італії та Іспанії. Такі держави, як Грузія, Данія, Молдова та Польща, обрали альтернативний підхід, передбачаючи пом’якшення покарання за вбивство, скоєне з жалю.
У зарубіжній юридичній доктрині існує кілька підходів до правового регулювання евтаназії та самогубства, асистованого лікарем. Найпоширенішими з них вважаються: криміналізація з пом’якшенням відповідальності, що передбачає впровадження в кримінальний кодекс окремого складу злочину з пом’якшеним покаранням для осіб, які вбили іншу людину за її проханням; легалізація евтаназії або самогубства, асистованого лікарем, за певних умов, але з одночасним встановленням відповідальності за порушення встановлених процедур, що свідчитиме про прагнення збалансувати право індивіда на гідну смерть та необхідність захисту від зловживань; криміналізація без пом’якшення: включення евтаназії та самогубства, асистованого лікарем, до загального складу вбивств без пом’якшуючих обставин[9].
Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) неодноразово розглядав питання права на евтаназію. У справі «Ламберт та інші проти Франції» він наголосив на тому, що держави мають право на власний розсуд регулювати питання евтаназії, але з чітким дотриманням положень статті 2 Європейської конвенції з прав людини. Суд також зазначив, що заборона евтаназії не завжди суперечить праву на життя, оскільки захист життя є одним з основних обов’язків держави[10].
Загалом Суд у своїх обґрунтуваннях розрізняє активну евтаназію (припинення життя за проханням пацієнта) та пасивну евтаназію (припинення лікування та відмова від підтримувальної терапії).
Зазначимо, що у справах, пов’язаних з евтаназією, заявники насамперед посилаються на порушення права на життя та права на повагу до приватного життя[11]. Так, у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ чітко зазначив, що право на життя, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини, не включає права на допомогу у вчиненні самогубства. Суд наголосив, що держави не зобов’язані сприяти евтаназії як праву на добровільну смерть[12].
Прикладом справи щодо пасивної евтаназії, тобто свідомої відмови пацієнта від лікування, може бути справа «Кох проти Німеччини». Вона стосувалася відмови національних судів розглянути позов чоловіка, дружина якого страждала від цілковитого паралічу. Заявник просив надати дружині смертельну дозу препарату для здійснення евтаназії. ЄСПЛ визнав, що відмова національних судів розглянути позов порушила право заявника на повагу до приватного життя, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини. Суд також підкреслив, що відмова в розгляді справи обмежила право чоловіка на захист своїх інтересів та інтересів дружини. Зважаючи на вищенаведене, ЄСПЛ вважає, що національні суди повинні розглянути позов щодо оскарження рішення національного закладу охорони здоров’я про відмову у видачі летальної дози препарату[13].
Отже, загалом позиція ЄСПЛ полягає в тому, що право на життя не можна тлумачити як протилежне йому «право на смерть». Хоча Суд не висловлює однозначної позиції щодо евтаназії, він зазначає: у випадку її легалізації держава повинна чітко визначити умови здійснення та контролю за дотриманням встановлених національним та міжнародним законодавством стандартів.
Своєю чергою українське законодавство встановлює чітку позицію щодо евтаназії: вона заборонена в будь-якій формі. Медичні працівники зобов’язані надавати медичну допомогу, спрямовану на збереження життя пацієнта, навіть у безнадійних випадках (ст. 52 Основ законодавства про охорону здоров’я України)[14]. Цивільний кодекс України також підтверджує недоторканність права на життя і забороняє будь-які дії, спрямовані на його припинення (ч. 2, 4 ст. 281 ЦК України)[15].
Дослідниця А. О. Шпачук у своїх працях звертає увагу на відсутність визначення термінів «активна» та «пасивна» евтаназія в українському законодавстві, що породжує низку питань, зокрема щодо правової оцінки ситуацій, коли пацієнт самостійно приймає рішення про відключення апарата штучного підтримання життя. Законодавство не містить чіткої відповіді на це питання, залишаючи прогалину в регулюванні подібних ситуацій. Незважаючи на відсутність прямих дій медичних працівників у таких випадках, питання про можливість кваліфікації цих дій як пасивної евтаназії залишається відкритим. Важливо зазначити, що вимога отримання дозволу від медичного працівника на відключення апарата суперечила б конституційному праву людини самостійно розпоряджатися своїм життям[16].
16 жовтня 2018 року в Києві у військовому госпіталі помер військовослужбовець зі Львова Ю. Циганко. В нього почали відмовляти внутрішні органи, і він сам попросив відключити його від апарата штучного дихання. Загиблий три роки боровся за життя, оскільки був важко поранений у 2015 році та переніс близько сорока операцій. Цей випадок підтверджує необхідність обговорення легалізації евтаназії в умовах війни, оскільки для військових з важкими пораненнями та нестерпним болем евтаназія може бути єдиним можливим методом полегшити їхні страждання[17].
Сучасна медицина та біоетика надають нові аргументи на користь можливої легалізації права на гідну смерть, розглядаючи її як невід’ємну частину права людини на самовизначення. У цьому контексті хочемо зазначити, що право на самовизначення є одним з фундаментальних прав людини, а тому вважаємо, що військовий, який віддав своє здоров’я за країну, має особливе право на такий вибір.
Опоненти легалізації евтаназії в Україні часто висловлюють скептицизм щодо можливості впровадження такого інституту в національне законодавство, аргументуючи це тим, що поняття «право на смерть» суперечить фундаментальному праву на життя і не відповідає загальноприйнятим моральним нормам. Крім того, вони вважають, що легалізація евтаназії не зможе попередити самогубства, оскільки особи, які вирішили покінчити з життям, зроблять це незалежно від наявності або відсутності такого права в законодавстві[18]. О. Довбуш пропонує модель обмеженої евтаназії, яка має здійснюватися з дотриманням етичних норм та принципів медичної практики. Інші науковці зазначають, що абсолютна заборона евтаназії може порушувати конституційне право людини на гідність[19]. На нашу думку, евтаназія може стати прийнятнішою альтернативою самогубству, адже вона передбачає право померти під медичним наглядом і є проявом людської гідності та автономії.
У цьому контексті вважаємо доцільним виокремити основні умови, за дотримання яких можлива в перспективі реалізація евтаназії військовослужбовців та цивільних осіб, які стали жертвами війни: пацієнт повинен мати невиліковне захворювання чи травму, що супроводжується нестерпними стражданнями та болем; хворий має бути повною мірою поінформований щодо свого діагнозу, прогнозів медиків та наслідків проведення евтаназії; рішення про припинення життя має бути добровільним, свідомим та без будь-якого тиску з боку оточення чи медичних працівників; медики повинні констатувати неможливість одужання пацієнта шляхом залучення комісії незалежних медичних експертів; бажання хворого піти з життя має бути зафіксоване в письмовій формі ним самим або особою, уповноваженою діяти від його імені.
Висновки. Проблема евтаназії є надзвичайно складною і вимагає зваженого підходу, який повинен враховувати як інтереси конкретного індивіда, так і суспільні цінності.
Повномасштабна російсько-українська війна значно змінила ставлення українського суспільства до евтаназії. Тисячі українців, які отримали важкі поранення й втратили кінцівки, щодня борються за життя. Для людей, які опинилися в безвихідній ситуації через важкі захворювання чи травми та не мають шансів на одужання, питання гідної смерті постає особливо болючим і актуальним, якщо вони самі висловлюють відповідне бажання.
На нашу думку, альтернативою евтаназії може бути розвиток паліативної допомоги, яка дозволяє полегшити страждання пацієнтів, забезпечити їм гідну якість життя та підтримку рідних.
Отже, перед прийняттям будь-яких рішень необхідно провести широку суспільну дискусію, залучити фахових експертів у галузі медицини, права та етики, а також запровадити надійний механізм контролю за дотриманням встановлених міжнародних стандартів у цій царині.