Чи може вища правнича освіта в Україні бути якісною в умовах перманентного реформування? Протягом тривалого часу увага правничої спільноти і, в першу чергу правничих шкіл, прикута до змін, які відбуваються в нормативному регулюванні освітнього процесу. Ще в 2016 році було створено Робочу групу з розроблення Концепції розвитку юридичної освіти в Україні. Два Проєкти Концепції оприлюднено на сайті Комітету з питань освіти, науки та інновацій (06.11.2020 р. [1] та 29.03.2021 р.[2]). На сайті Міністерства освіти і науки України [3] розміщено Концепцію розвитку юридичної освіти вже з дещо іншим змістовним наповненням. Міністерство юстиції України запропонувало свій формат – Концепцію реформування юридичної освіти[4]. Аналізуючи зазначені документи, бачимо, що ключові аспекти побудови системи правничої освіти змінюються від проєкту до проєкту: наскрізна магістратура то з’являється, то зникає, місце спеціальності «міжнародне право» змінюється тощо.
Не викликає сумніву також і те, що будь-яка концепція розвитку потребує детального плану її втілення. На сьогодні спостерігаємо ситуацію, за якої рішення про реформування приймаються, або ж доводяться до відома правничих шкіл, часто ситуативно. Заклади вищої освіти, які готують правників, в певній мірі, стали заручниками цього процесу та постали перед необхідністю швидкого реагування та виконання прийнятих рішень. До прикладу, зміни до Стандарту вищої освіти для другого (магістерського) рівня освіти за спеціальністю 081 «Право» були внесені 20 липня 2022 року[5], а вже з 1 вересня цього ж року мали бути імплементовані в освітні програми та освітню діяльність. Зважаючи на те, що зміна освітніх програм – процес тривалий, постає питання, наскільки враховуються в ході реформи інтереси ЗВО та здобувачів правничого фаху.
Не можна залишити поза увагою проєкт Закону України «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії»[6] 2017 року, який так і не був прийнятий. Не вдаючись до аналізу положень цього законопроєкту, зазначимо, що спеціальний закон, справді, міг би поставити усі крапки над «і» та стати нормативною базою для наступних кроків розвитку вищої правничої освіти в Україні. Однак прийняття спеціального закону – не панацея. Нормативне регулювання ключових аспектів правничої освіти може бути здійснено шляхом внесення змін в Закон України «Про вищу освіту». Зрештою, особливості вищої освіти в сфері медицини закріплені окремими положеннями цього Закону, тому за аналогією він може бути доповнений і нормами щодо вищої освіти в сфері права.
Як наслідок, постає питання про системність та послідовність реформи вищої правничої освіти в Україні. На нашу думку, цей процес має включати не лише додаткове нормативне регулювання, а і перегляд ціннісних орієнтирів такої реформи. Вихідним аспектом для будь-яких змін має стати відповідь на питання «де ми знаходимося?» та «яких цілей прагнемо досягти?». І хоча питання нагальності змін в сфері вищої правничої освіти не викликає сумнівів, а кількість освітніх програм за спеціальністю 081 «Право» є показово високою, складається враження, що єдиний вектор та бачення цієї реформи до кінця не сформовані.
Аналізуючи стан реформи вищої правничої освіти в Україні та спостерігаючи дискусії з цього питання в правничих колах, вважаємо, що варто звернути увагу на наступні ключові аспекти:
1. Наскрізна магістерська підготовка здобувачів освіти за спеціальністю 081 «Право». Вихідним вектором реформи вищої правничої освіти в Україні має стати прийняття рішення про відмову, або ж таки запровадження наскрізної магістратури для майбутніх правників. Проєкт Концепції розвитку юридичної освіти передбачає «що підготовка здобувачів освіти за спеціальностями «Право» та «Міжнародне право» галузі знань «Право» в системі фахової передвищої освіти та за рівнями молодшого бакалавра та бакалавра не здійснюється»[7]. Фактично це положення передбачає скасування ступеневої підготовки майбутніх правників.
В тексті Концепції, розміщеної на сайті Міністерства освіти та науки України[8], наскрізна магістерська підготовка майбутніх правників не передбачена. При цьому на сайті Міністерства юстиції України розміщено Концепцію реформування юридичної освіти[9], яка передбачає наскрізну магістратуру лише для регульованих правничих професій, а от для інших правничих професій – ступеневу підготовку (бакалавр та магістр). Видається, що такий неоднаковий підхід до підготовки правників залежно від обраної правничої професії є невиправданим – регульованою є безпосередньо спеціальність 081 «Право» та і він ускладнює зміну професійної траєкторії правниками в подальшому.
Наскрізна магістерська підготовка правників також передбачена в проєкті Закону України «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії»[10] 28.09.2017 року. Натомість проєкт Закону «Про юридичну освіту та юридичну (правничу) професію»[11] 17.10.2017 р. передбачає ступеневу підготовку правників.
Чинний Закон України «Про вищу освіту»[12] визначає чотири рівні вищої освіти та встановлює, що особа має право здобувати ступінь магістра за умови наявності в неї ступеня бакалавра. Поза тим в Законі передбачено виняток для осіб, які здобувають ступінь магістра медичного, фармацевтичного або ветеринарного спрямування. Спеціальність 081 «Право» віднесена до «регульованих» спеціальностей поряд з медичними спеціальностями[13]. Безперечно, цей факт не може бути основною причиною запровадження наскрізної магістерської підготовки правників, але є однією з передумов для обґрунтування особливостей вищої правничої освіти поряд з іншими спеціальностями.
Для забезпечення неупередженості та зважаючи на концептуальність такого рішення, спробуємо виокремити переваги та недоліки наскрізної магістерської підготовки майбутніх правників.
Запровадження наскрізної магістратури з права, безперечно, є зручною формою для закладів вищої освіти та, в певній мірі, «прив’язує» здобувачів до конкретної правничої школи. Переведення до іншого закладу вищої освіти в ході навчання є можливим і здобувач освіти може ініціювати та пройти цю процедуру. Разом з тим, він постане перед рядом труднощів, як от різниця освітніх компонентів, кількості кредитів, навчальних планів та ін. Тому видається, що такі випадки не будуть масовими і заклади освіти зберігатимуть контингент здобувачів, які вступили саме на цю освітню програму.
В умовах ступеневої підготовки майбутніх правників здобувачі освіти мають більше можливостей для зміни освітньої програми та закладу освіти після завершення бакалаврату. Разом з тим, стверджувати, що наскрізна магістерська підготовка здобувачів позбавить їх можливості вибору, не можна – у них залишаються можливості зміни освітньої траекторії шляхом переведення, чи внутрішньої академічної мобільності в межах України.
Припускаємо, що наскрізна магістерська підготовка спонукатиме абітурієнтів робити усвідомлений вибір закладу освіти та освітньої програми ще на момент вступу.
Наскрізна магістратура безсумнівно забезпечить наступність у підготовці правників. За умови збереження ступеневості вищої правничої освіти досягненню цієї цілі можуть сприяти Стандарти вищої освіти для бакалаврського та магістерського рівнів освіти, однак лише за умови, якщо їх дизайн буде узгодженим та послідовним. Разом з тим, розуміючи, що кожна освітня програма з права має свою унікальність, а правнича школа – свої традиції та особливості в організації освітнього процесу, зміна ЗВО в ході навчання стане для здобувачів випробуванням.
Варто звернути увагу, що вступ в магістратуру з права, чи міжнародного права, може відбуватися лише за наявності диплому бакалавра з цих спеціальностей, тому запровадження наскрізної магістратури не обмежуватиме доступність вищої правничої освіти в Україні.
Серед недоліків наскрізної магістратури зазначають потенційні труднощі при працевлаштуванні, адже наскрізна магістратура з права не передбачає здобуття рівня бакалавра. Разом з тим, доступ до більшості правничих професій виникає у особи, яка здобула рівень магістра. Звісно, окремі види діяльності у сфері права особа може здійснювати, здобувши рівень бакалавра, позаяк такі ж види діяльності могли б здійснювати студенти-правники старших курсів.
Вагомим питанням запровадження наскрізної магістерської підготовки правників є її узгодження з Болонським навчальним процесом, який передбачає ступеневу підготовку здобувачів вищої освіти. В цьому контексті варто взяти до уваги досвід іноземних держав. Зокрема, у Болгарії, Італії, Німеччині, Польщі, Угорщині та Чехії підготовку правників здійснюють за наскрізною системою, тобто навчання відбувається безперервно впродовж 4–6 років. Натомість у таких країнах, як Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Литва, Нідерланди, Португалія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія та Швеція, підготовка правників відбувається за класичною ступеневою системою бакалавр — магістр.[14] Як бачимо, існують різні підходи до підготовки здобувачів вищої освіти в сфері права і це ще раз підтверджує той факт, що сліпо копіювати систему освіти якоїсь з держав є невиправданим – вища правнича освіта в Україні має базуватися, в першу чергу, на національних особливостях та враховувати інтереси стейкхолдерів: здобувачів освіти, ЗВО, роботодавців, держави тощо.
Логічним кроком у проведенні реформи правничої освіти в Україні, на наш погляд, видається запровадження наскрізної магістерської підготовки здобувачів, яка забезпечуватиме послідовність та наступність у правничій освіті, враховуватиме потреби ринку праці, матиме позитивний вплив на розвиток правничих шкіл. Наскрізна магістратура з права зніме питання подвійного екзаменування здобувачів на «вході» та «виході» з магістратури (ЄФВВ та ЄДКІ), про що детальніше йтиметься далі.
Твердження, що наскрізна магістратура з права є поверненням до забутого минулого є, на нашу точку зору, надуманим, адже в кінцевому результаті якість вищої освіти визначається аж ніяк не наявністю бакалаврського та магістерського рівнів освіти, а внутрішньою та зовнішньою системами її забезпечення, підходами, методиками та іншими показниками.
2. Доступність вищої правничої освіти. Одним з важливих аспектів реформування вищої правничої освіти стало питання її доступності, а саме запровадження мінімального конкурсного балу для вступників. Таке рішення викликало дискусію в правничій спільноті щодо необхідності нормативного визначення прохідного балу та навіть щодо його рівня (150, 140, 120 балів тощо). До прикладу, на думку дослідників Шкрабаро В. М. та Пробко І. Б., «правові приписи нормативно-правових актів про мінімальний конкурсний бал є обмеженням права на вищу освіту, не відповідають меті освіти щодо всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, не забезпечують доступність всіх і кожного до тих знань, які особа може набути під час навчання за певною спеціальністю»[15]. Не погоджуючись з наведеною позицією, зазначимо, що обґрунтованою є думка про можливість запровадження мінімального балу для вступу на усі «регульовані» спеціальності, в тому числі для майбутніх правників.
В 2023 році спеціальність 081 «Право» вкотре стала однією з найпопулярніших серед абітурієнтів. Твердження про те, що вища правнича освіта має бути доступною для широкого кола зацікавлених осіб, а ЗВО в ході навчання має можливість «фільтрувати» контингент здобувачів, є спірним. Чи впорається з цим система ЗВО в Україні?
Варто наголосити, що запровадження мінімального конкурсного балу при вступі не має на меті зменшити кількість студентів-правників, а сприятиме належному рівню якості вищої правничої освіти – високий рівень первинної підготовки абітурієнтів формує передумови для високого рівня їх підготовки в правничих школах.
3. ЄФВВ, ЄВІ/ЄДКІ та доступ до правничої професії.
Перед здобувачами правничої освіти сьогодні стоїть складне завдання – пройти два зовнішні оцінювання у формі ЄФВВ, ЄВІ (Єдине фахове вступне випробування, Єдиний вступний іспит) та ЄДКІ (Єдиний державний кваліфікаційний іспит) – при вступі та випуску з магістратури.
Той факт, що зовнішнє оцінювання компетентностей випускників потрібне, не викликає сумніву. Зрештою це мало б призвести до підвищення якості підготовки правників та еволюційного зменшення кількості освітніх програм з права, однак наявність такого «подвійного контролю» в межах магістратури є неоднозначним рішенням.
Вже в 2023 році здобувачі освіти спробують свої сили в ході складання ЄДКІ. Серед організаційних труднощів є, в першу чергу, неможливість складення ЄДКІ за кордоном тими здобувачами, які там постійно перебувають та не можуть повернутися в Україну в умовах війни. Змістовним питанням є узгодження Програми ЄДКІ зі Стандартом вищої освіти для другого (магістерського) рівня освіти. До прикладу, в програмі ЄДКІ[16] питома вага міжнародно-правових дисциплін становить 24 відсотки, при чому в Стандарті[17] передбачено два програмні результати навчання з сімнадцяти, які безпосередньо стосуються міжнародно-правових питань.
Відкритим також залишається питання, чи може ЄДКІ перевіряти компетентності, здобуті під час навчання за бакалаврською програмою? Адже аналізуючи Програму ЄДКІ, бачимо, що частину з винесених тем здобувачі опрацьовують ще під час бакалаврату.
Зважаючи на те, що вступити на магістратуру з права можна лише здобувши рівень бакалавра права, чи міжнародного права, на перший погляд видається, що так. Але на сьогодні в Україні передбачена ступенева підготовка правників та два окремі рівні освіти (бакалавр та магістр), тому на наш погляд, програма ЄДКІ має повністю узгоджуватися з магістерським стандартом та не повинна містити питань, які перевірятимуть компетентності, визначені для бакалаврату.
Зважаючи на системність права, чіткого розподілу між змістом ЄФВВ та ЄДКІ досягнути вкрай важко. За таких умов, збереження двох зовнішніх іспитів для майбутніх правників виглядає нелогічним. Цю ситуацію може вирішити запровадження наскрізної магістерської підготовки – в такому разі залишиться перевірка компетентностей здобувачів у форматі ЄДКІ перед випуском з магістратури.
Первинне бачення ЄДКІ полягало у наданні здобувачам, які його успішно складуть, доступу до правничих професій. Успішне складення ЄДКІ мало би відкрити перед ними двері до професійної діяльності та усунути необхідність подальшого проходження кваліфікаційного оцінювання для здобуття права на здійснення професійної діяльності у сфері права, принаймні для більшості її видів. Поділяємо думку про те, що «для допуску до окремих правничих професій можна було би запровадити так званий єдиний державний іспит, проте він мав би замінити всі інші відомчі кваліфікаційні іспити, які відбуваються для отримання права займатися певним видом юридичної діяльності. Очевидно, що в такому рішенні була би певна логіка – уніфікація державного оцінювання правників, які мають намір працювати у певних сферах практичної діяльності.»[18] ЄДКІ у тому форматі, в якому він існує сьогодні, є лише обов’язковою передумовою одержання здобувачами дипломів, тому його формат та складність має відповідати його меті.
4. Правничі школи та акредитація
Червоною ниткою крізь усю реформу правничої освіти в Україні проходить питання кількості правничих шкіл в Україні (освітніх програм з права) та якості освітніх послуг. Справді, освітні програми з права запровадженні в багатьох ЗВО політехнічного, педагогічного та ін. спрямування, а також у відомчих ЗВО. Кількість пропозицій з підготовки майбутніх юристів викликає питання щодо її якісного наповнення. Не маючи наміру кинути тінь на жоден ЗВО, підтримуємо внесення в текст Концепції розвитку юридичної освіти твердження про надмірну кількість закладів вищої освіти, що готують правників[19]. Значний попит на освітні послуги в сфері права зумовив і широку пропозицію, однак чи завжди вона є якісною? Проблема мала б вирішитися завдяки запровадженню зовнішньої акредитації, яка встановлює, чи конкретна освітня програма з права відповідає визначеним критеріям і може мати місце в освітньому середовищі.
Як показала практика, впродовж кількох років існування інституту акредитації освітніх програм з права, їх кількість суттєво не змінилася. На нашу думку, це викликано рядом причин. По-перше, ЗВО адаптувалися до критеріїв та вимог, що постали перед ними в ході акредитації, по-друге, вимушений дистанційний формат акредитації не є настільки ефективним, як безпосередній візит експертної групи, по-третє, частина ОП з права досі не проходила акредитаційну експертизу, тому цей процес займе певний час.
На наш погляд, вирішення проблеми надмірної пропозиції у сфері вищої правничої освіти може вирішитися шляхом її еволюційного зменшення завдяки: поверненню до формату очної акредитації ОП та запровадження інституційної акредитації ЗВО (що вже зроблено); запровадженню ЄДКІ, результати якого покажуть спроможність правничих шкіл забезпечувати якісну підготовку здобувачів; моніторингу кар’єрного шляху випускників та їх подальшого працевлаштування за спеціальністю.
Питання щодо можливості підготовки правників відомчими ЗВО, на наш погляд, з самого початку поставлено невірно – чи має значення підпорядкування та профіль ЗВО, якщо йдеться про справді якісну правничу освіту? А якість освітніх програм та освітньої діяльності, безперечно, має визначатися за сукупністю різних критеріїв.
Поряд з розглянутими вище концептуальними аспектами реформи вищої правничої освіти в Україні, не менш важливим залишаються й інші питання, як от: формат державної підтримки підготовки правників; рівень працевлаштування випускників за спеціальністю; професійна кваліфікація науково-педагогічних працівників; взаємодія з роботодавцями та їх залучення до освітньої діяльності у різних формах; діджиталізація правничої освіти, особливо в контексті анонсованої МОН заміни заочної форми здобуття освіти на дистанційну; змістовне наповнення освітніх програм та інтеграція вищої правничої освіти в європейський освітній простір.
Висновки. Не маючи наміру дослідити усі питання, що виникають в ході реформи вищої правничої освіти в України, та зупинившись лише на ключових, на наш погляд, аспектах, зазначимо, що попередні роки змін в цій сфері показали деяку ситуативність в підходах та прийнятті рішень. Реформа правничої освіти привертає увагу юридичної спільноти: не тільки ЗВО, а й юристів-практиків, які не менш зацікавлені у якісній підготовці студентів-правників. Це наводить на думку про те, що залучення основних стейкхолдерів (здобувачів освіти, ЗВО, роботодавців тощо) до обговорення та прийняття рішень з питань реформи правничої освіти не повинно бути формальним.
Реформа вищої правничої освіти в Україні повинна бути системною та послідовною, тому в сучасних умовах варто оновити візію очікуваних результатів, сформувати модель вищої правничої освіти в Україні, до якої ми прагнемо, та розробити детальний план досягнення цих цілей.
В цьому дослідженні обгрунтовуємо позицію про те, що оптимальною для України є модель наскрізної підготовки правників із збереженням зовнішнього контролю набутих компетентностей у форматі Єдиного державного кваліфікаційного іспиту. Розуміючи, що вірогідність запровадження такої моделі на даний час є невисокою, хоча можливою, акцентуємо увагу на першочергових дискусійних питаннях ступеневої підготовки правників, до яких відносимо: подвійний зовнішній контроль під час вступу (ЄФВВ та ЄВІ) та випуску (ЄДКІ) з магістратури, дизайн Стандартів вищої освіти для спеціальності 081 «Право», який має бути узгодженим; змістовне наповнення Програми ЄДКІ та її відповідність магістерському Стандарту та ін.
Вважаємо, що підвищенню якості правничої освіти сприятиме очний формат акредитації освітніх програм, посилення взаємодії з роботодавцями, в тому числі шляхом їх залучення до освітньої діяльності, розширення міжнародної співпраці задля наближення правничої освіти до європейських стандартів зі збереженням своєї унікальності та особливостей.
Підкреслимо, що реформа вищої правничої освіти може бути результативною лише в контексті необхідних змін в системі вищої освіти в Україні загалом. Це стосується, в тому числі, питань мотивації науково-педагогічних працівників, стимулювання розвитку науки та наукових досліджень, належного фінансування сфери вищої освіти.