Постановка проблеми. Нестерпним є становище, за якого в суспільстві жінці відводиться другорядна роль або вона зазнає дискримінації. Важливого значення у захисті прав жінки надається інституту міжнародного захисту в рамках ООН. Поважний інститут – явище у міжнародному праві, яке виникло наприкінці Другої світової війни як невід’ємна складова міжнародного захисту прав людини. Безпосередній же правовий захист жінки є внутрішньою компетенцією держави. Тільки через вживання останньою відповідних національних заходів (законодавчих, адміністративних, фінансових та ін.) безпосередньо досягається повага і захист прав.
Громадянське суспільство забезпечує дійсну рівноправність чоловіків і жінок, проте додаткові гарантії, що створені міжнародним правом, є необхідними. Відстоюючи інтернаціональні загальнолюдські інтереси, розуміючи, як багато означає рівноправність жінок для соціального прогресу, сучасні держави докладають зусиль для ухвалення справедливих міжнародних актів з конкретних питань жіночої рівноправності.
Одним із найбільш ефективних засобів міжнародного захисту прав жінки є конвенції, що встановлюють міжнародно-правові зобов’язання держав з тих чи інших питань. Їхнє пряме призначення – містити конкретні зобов’язання держави, гарантувати за допомогою внутрішніх заходів повагу і реалізацію прав жінок.
Активну участь у міжнародному співробітництві у зазначеній царині бере Україна, яка пов’язує вирішення «жіночого питання» з поступовим демократичним реформуванням усього суспільства.
Аналіз останніх публікацій. Проблематикою захисту права жінок займалися такі науковці, як: Н. Камінська, А. Крусян, В. Погорілко, О. Совгиря, В. Тацій, О. Фрицький, С. Чернявський, Ю. Шемшученко та ін.
Формулювання цілей. Метою запропонованого рукопису є вивчення міжнародної співпраці та участі України як суб’єкта міжнародного права у сфері захисту прав жінок.
Виклад основного матеріалу. Права і свободи жінки органічно вплітаються в соціальну діяльність людей, їх суспільні відносини, способи буття індивіда. Вони є нормативною формою взаємодії та координації вчинків, усунення суперечностей і конфліктів на основі поєднання індивідуальної та колективної свободи жінки з ефективним функціонуванням суспільства і держави. Ці можливості мають загальнорегулятивне імперативно-правове значення і виступають основним критерієм визначення правової якості джерел чинного позитивного права, організації і діяльності всіх гілок публічної влади[1].
Зважаючи на особливу роль жінки як матері і працівника, законодавство будь-якої правової держави регламентує її правовий статус. Конституція України 1996 року відповідає світовим стандартам конституціоналізму і також закріплює права й свободи жінок. Проте сам факт прийняття Конституції – тільки початок реформування суспільства на демократичних засадах. Відповідно втілення її приписів потребує узгодженої праці владних і самоврядних структур держави. Легітимність, народність Основного закону проявляються, насамперед, в тому, як його потенціал реально «працює» на забезпечення прав і свобод[2].
Права жінок досі є питанням розбіжностей у багатьох країнах, тож регіональний вимір захисту набуває особливого значення. Водночас попри досягнення гармонізації в межах регіону, з’являються реальні можливості застосування правових норм щодо охорони прав жінок. Безперечно, що Україна в такому контексті потребує низки правових реформ і, насамперед, трудового й медичного законодавства. Напрацьований масив правових норм має відповідати сучасним реаліям та бути зразком світового рівня.
Власний досвід практики державного будівництва і формування національного законодавства свідчать про зростаючий вплив міжнародного права на правові системи окремих країн. Міжнародне регулювання, спрямоване на захист прав жінок, відіграє роль основних стандартів, до яких необхідно прагнути державам у своїй правовій діяльності. Під міжнародними стандартами прийнято розуміти конкретні міжнародно-правові приписи в галузі забезпечення гендерної рівності.
Усі міжнародно-правові документи з прав людини прямо чи опосередковано вказують, що такі можливості притаманні кожній людині. Першим міжнародним актом, який чітко й однозначно закріпив принцип рівноправності чоловіків і жінок як необхідну умову соціального прогресу й поліпшення умов життя людства, є Статут ООН 1945 року. Одним зі своїх завдань, відповідно до його положень, ООН проголосила утвердження віри «в основні права людини, гідність та цінність людської особистості, рівноправність чоловіків і жінок, рівність прав великих і малих націй», а також «жодних обмежень відносно прав чоловіків і жінок брати участь у будь-якій якості та на рівних умовах в її (ООН) головних і допоміжних органах». Прийняття цієї норми є свідченням розуміння тогочасними лідерами держав-членів ООН неподільного зв’язку між прогресивним розвитком людства та забезпеченням рівноправності обох статей. Цілком обґрунтовано, що принцип гендерної рівності надалі було впроваджено й до інших міжнародних договорів ООН та спеціалізованих установ ООН з прав людини[3].
Такі події поклали початок виокремленню в окрему групу питань, що стосуються прав жінок, у самостійний предмет міжнародного співробітництва держав у рамках міжнародного права прав людини. Подібний підхід дозволяє виділити проблеми прав жінок в окремий комплекс, що складає: 1) констатацію значно менших соціальних можливостей жінки у порівнянні з чоловіками в результаті об’єктивних історичних причин. У зв’язку з цим слід акцентувати увагу на забезпеченні жінкам таких же прав і можливостей, які мають чоловіки; 2) необхідність врахування фізіологічних особливостей жіночого організму при реалізації спільних прав[4].
У результаті міжнародного співробітництва була розроблена й ухвалена низка інших важливих документів. Так, окремі положення були включені у Міжнародні пакти про права людини. Вони містять як спільні зобов’язання держав забезпечити рівність чоловіків і жінок при користуванні всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами (ст. 3 обох Пактів)[5], так і більш конкретні права у деяких галузях суспільних відносин. До таких категорій прав належить право жінки на справедливі й сприятливі умови праці, справедливу і рівну винагороду за працю рівної цінності, просування по роботі, право на відпочинок; на оплачувану відпустку до і після пологів (статті 7 і 10 Пакту про економічні, соціальні і культурні права); а також право жінок на рівність «щодо одруження, під час перебування у шлюбі і при його розірванні» (ст. 23 Пакту про громадянські і політичні права).
Низка спеціальних міжнародних конвенцій захищають права жінок у політичній сфері, зокрема на участь в управлінні державою і на громадянство[6]. Окремі нормативні акти захищають права жінки в економічній сфері: на працю, рівну її оплату, особливу охорону праці[7]. В галузі освіти отримали міжнародно-правове визнання такі права, як рівне право на доступ до навчальних закладів, рівні умови і програми навчання[8]; в сфері сімейних відносин – рівні права з чоловіком щодо одруження, зокрема повна і вільна згода сторін[9].
7 листопада 1967 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок[10] – перший в історії міжнародних відносин документ, котрий охоплює практично весь комплекс основних положень про досягнення рівноправності статей в усіх сферах життя суспільства.
Зосередження зусиль ООН на впровадженні результатів науково-технічного прогресу й демократичних змін, зростання внеску жінок у соціально-політичному, економічному й культурному житті – все це уможливило ухвалення такого документа, який не лише в загальній формі проголошує рівності прав чоловіків і жінок, а й містить конкретні норми, реалізація яких здатна гарантувати досягнення рівноправності на практиці. Декларація не обмежується проголошенням прав, котрі жінка повинна мати на рівних з чоловіком. Враховуючи її особливу роль як матері, вона передбачає спеціальну охорону жіночої праці, з огляду на те, що без надання особливих прав рівноправність не може бути досягнута: «Для запобігання дискримінації щодо жінок з причини перебування в шлюбі або вагітності та для забезпечення їх ефективного права на роботу повинні бути вжиті належні заходи для запобігання їх звільнення від роботи в разі вступу в шлюб або вагітності та для надання оплачуваної відпустки у зв’язку з вагітністю з гарантією повернення на колишню роботу і забезпечення необхідних видів соціальних послуг, включаючи можливість догляду за дітьми» (п. 2 ст. 10 Декларації).
Хоча заходи із спеціальної охорони праці викладені у досить обережних формулюваннях, наявність цього пункту є перемогою прогресивних сил. Більшість цивілізованих держав приєднались до міжнародних стандартів захисту прав жінки. До речі, особливі заперечення викликало положення про гарантії повернення жінки на попереднє місце роботи після пологової відпустки, яку представник Великої Британії запропонував виключити взагалі[11]. На пропозицію делегації УРСР було проведено поіменне голосування, в результаті якого поправка Великої Британії була відхилена. Такі підсумки голосування є досить знаменними.
Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок є важливим етапом у здійсненні рівноправності статей, оскільки вона проголошує положення, продиктовані потребами соціального розвитку. Формулюючи принципи та цілі, до досягнення яких треба прагнути, Декларація може стати основою для розвитку і закріплення прав жінки у національному й міжнародному праві.
Реалізації ідей гендерної рівності в Україні сприяє Офіс ООН Жінки (сформований у 2015 році) – структура ООН, яка зосереджує свої зусилля на розширенні прав і можливостей жінок. Місією Організації є надання підтримки державі як члену ООН у встановленні глобальних стандартів для досягнення ґендерної рівності та роботі спільно з державними органами й громадянським суспільством над розробкою законів, стратегій, програм та послуг задля дотримання цих стандартів.
Підкреслимо, що Офіси структури ООН Жінки на рівні країн активно працюють в усіх регіонах світу, спрямовуючи діяльність на допомогу жінкам у відстоюванні й здійсненні прав. Їх функції реалізуються в рамках Стратегічного плану ООН Жінки, затвердженого Виконавчою Радою ООН Жінки, та спрямовуються на підтримку та допомогу національним урядам у реалізації проєктів у цій царині.
Вітчизняний Офіс зосереджує зусилля на п’яти пріоритетних напрямах: 1) зміцнення жіночого лідерства та підтримка участі жінок в політичних процесах; 2) ліквідація насильства щодо жінок та дівчат; 3) залучення жінок на всіх етапах розбудови миру та безпеки, а також до гуманітарних дій; 4) розширення економічних можливостей жінок; 5) забезпечення належної уваги до питань ґендерної рівності в процесах планування та складання бюджетів[12].
Організація зробила вагомий внесок у посилення прав жінок, особливо в контексті триваючої збройної агресії. Її спільна робота з органами державної влади України призвела до посилення державного механізму ґендерної рівності, що відповідає міжнародним стандартам. Ґендерний компонент закладено до реформ сектору безпеки і оборони, зокрема до Річної національної програми Україна-НАТО. Питання, пов’язані з порядком денним резолюції Ради безпеки ООН «Жінки, Мир, Безпека» також проходять наскрізною темою виконання реформ сектору. Потреби найбільш вразливих категорій жінок та дівчат знайшли відображення у процесах місцевого розвитку та відновлення в постраждалих від конфлікту регіонах України. Наразі до ухвалення готується ще один важливий національний документ, який ліквідує прогалини у захисті прав жінок та дівчат – План виконання Заключних зауважень Комітету з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, наданих Україні.
З огляду на зазначене, у 2018 році Уряд України та структура ООН з питань ґендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні (ООН Жінки в Україні) підписали Угоду про підвищення статусу Офісу ООН Жінки в Україні до Національного бюро (Country Office). Це дозволить розширити співпрацю в сфері ґендерної рівності в Україні і посилити реалізацію програм, спрямованих на захист інтересів українських жінок, зміцнити національний механізм із забезпечення рівних прав і можливостей обох статей[13].
Прикладом зростання активності жінок, в тому числі в сфері бізнесу, є діяльність численних регіональних і національних жіночих організацій. Наприклад, у столиці розпочало роботу представництво Жіночої ділової палати України (ЖДПУ) – першої загальноукраїнської спільноти представниць бізнесу країни. Завданням нового утворення є об’єднання представниць бізнесу, освіти та культури задля підтримки, навчання та професійного розвитку її учасниць. До складу ЖДПУ увійшли 190 учасниць з 12 областей України, працює 10 галузевих комітетів (станом на 21 жовтня 2020 року).
За результатами аналізу, проведеного ЖДПУ, в Україні серед власників малого та середнього бізнесу жінки становлять лише 29%, ще менше жінок (близько 23%) – серед керівників підприємств. Водночас у країнах Європейського Союзу ці показники є значно вищими.
Формами діяльності ЖДПУ є: проведення жіночих ділових форумів, міжнародних бізнес-асамблей, семінарів, колективних дискусій, бізнес-сніданків, індивідуальних консультацій, бізнес-ігр, тренінгів. Під егідою Організації відбувається обмін досвідом у просуванні власного бізнесу, а також неформальні зустрічі – зокрема з тем історії української культури, традицій, ведення підприємницької діяльності.
Створення ЖДПУ було ініційоване Комітетом з розвитку жіночого підприємництва при Львівській торгово-промисловій палаті у вересні 2019 року. Проте її діяльність переросла межі області[14].
Висновки. Отже, міжнародний захист прав жінки позначений значними успіхами. Незважаючи на окремі недоліки, міжнародно-правові норми створюють правові засади для досягнення рівноправності. Домінуючу роль у цьому процесі відіграють демократичні держави. Часто їх законодавство ґрунтується на власному досвіді вирішення «жіночого питання» і нормах міжнародного права, які отримали всесвітнє визнання.
Проте слід зауважити, що чимало з існуючих міжнародно-правових документів у галузі прав жінок до цього часу не ратифіковані. Для подальшого покращання становища жінки необхідно втілити в життя ухвалені міжнародні документи.
Водночас законодавчого закріплення прав і свобод недостатньо. Хоча нині й ухвалені закони про рівноправність, це не виключає існування складної розгалуженої системи фактичної дискримінації. Така ситуація ставить перед міжнародним захистом нові завдання. Якщо раніше йшлося про надання жінкам певних прав, їх юридичну регламентацію, то тепер цього замало. Все частіше постає вимога про їх фактичну реалізацію. Можна вважати, що саме цей аспект є визначальним для забезпечення повного здійснення прав жінки й оптимізації її правового статусу[15].