Постановка проблеми. Війна актуалізує потребу в удосконаленні конституційного ладу значно швидше, ніж будь-які політичні та наукові форуми. За умов збройної агресії абстрактні, на перший погляд, категорії – людська гідність, право на життя, позитивні зобов’язання держави щодо захисту особи – втрачають свій декларативний вимір і стають орієнтирами, крізь які здійснюється щоденна правова оцінка меж допустимого втручання у сферу людського буття. За таких умов стає очевидним, що конституціоналізм – це не лише система формальних обмежень публічної влади, а передусім ціннісно-нормативний порядок, у центрі якого перебуває людина як носій невідчужуваної гідності. Український конституціоналізм сьогодні зазнає випробувань не лише на полі бою, а й у лікарняних палатах, де вирішується доля людей із критичними ушкодженнями органів, для яких традиційна трансплантація є або недоступною, або вже запізнілою.
У реаліях війни ксенотрансплантація виходить за межі науки і, очевидно, постає важливою формою виконання позитивного обов’язку держави щодо збереження життя та здоров’я особи. Утім, саме тут виникає конституційно значуще питання: чи може держава, апелюючи до воєнної необхідності та гуманітарних міркувань, допустити втручання, правовий статус якого залишається невизначеним, а наслідки – непередбачуваними з погляду гарантій основоположних прав людини? У цій площині війна не знижує стандартів правової аргументації, а, навпаки, загострює вимогу до права зберігати нормативну визначеність, інституційну стриманість і ціннісну послідовність у вирішенні питань, що безпосередньо стосуються меж допустимого втручання в автономію та тілесну цілісність людини. Саме тут людиноцентричний конституціоналізм і виявляє свою найважливішу функцію – слугувати критерієм допустимості державного рішення в ситуаціях екзистенційного ризику.
Сьогодні держава опинилася перед реальністю масових ушкоджень життєво важливих органів у військовослужбовців (і прирівняних до них осіб) та цивільних, серед яких особливе місце посідають ветерани війни та діти, які стали жертвами воєнних дій[1]. Крім того, як видається, наявні моделі трансплантації анатомічних матеріалів людського походження вже не узгоджуються ані з кількісними, ані з якісними параметрами цих втрат, а значний дефіцит донорського ресурсу поступово виходить за межі медичної проблематики й перетворюється на питання соціальної справедливості та публічної відповідальності держави. З погляду конституційного права, проблема доступу до життєво важливих медичних технологій не належить до сфери винятково галузевого регулювання, а перебуває у площині забезпечення матеріального змісту права на життя (ст. 27 Основного Закону) та на охорону здоров’я (ст. 49)[2].
Утім, у юридичному вимірі зазначена технологія провокує конфлікт, який не можна звести до дилеми «наука vs мораль». Передусім йдеться про фундаментальне зіткнення двох парадигм: з одного боку – людиноцентричного світогляду, який виводить людську гідність за межі утилітарного балансу користі та шкоди, а з іншого – воєнної реальності, коли держава фактично змушена переосмислювати допустимі межі медичного ризику задля порятунку життя конкретних осіб. У цьому контексті досить показовим є питання: чи має право держава, апелюючи до виняткових обставин війни, толерувати експериментальні хірургічні втручання, пов’язані з ксенотрансплантацією, щодо ветеранів або важкопоранених цивільних, і де проходить межа між добровільною згодою та латентним примусом, зумовленим безальтернативністю клінічної ситуації?
Особливо проблемним є аспект участі дітей, які зазнали важких травм, у потенційних програмах ксенотрансплантації. Міжнародно-правові стандарти, зокрема положення Конвенції ООН про права дитини[3], закріплюють пріоритет найкращих інтересів дитини; водночас дитина як суб’єкт права об’єктивно позбавлена повної автономії волі й фактично не здатна усвідомити віддалені біологічні та соціальні наслідки міжвидової трансплантації. У цьому контексті важливо усвідомлювати: відсутність чітко окресленого законодавчого регулювання підвищує ризик підміни гуманістичного імперативу захисту життя дитини виправданням експериментальних медичних практик, які в мирний час було б визнано неприйнятними. Саме тут людська гідність уже не функціонує як суто декларативна цінність, а наповнюється новим змістом – стає межею, яку не може перетнути навіть держава, яка перебуває у стані екзистенційної боротьби.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика правового регулювання трансплантації, соматичних прав і біоетичних меж медичних втручань уже тривалий час посідає помітне місце у вітчизняній правничій доктрині. У наукових працях українських авторів увагу зосереджено, зокрема, на правових та організаційних засадах трансплантації анатомічних матеріалів людині, міжнародних і національних стандартах у цій сфері, а також на питаннях цивільно-правового та адміністративно-правового регулювання відповідних правовідносин (Т. Базуріна[4], К. Бала[5], О. Балинська[6], А. Герц[7], О. Заяць[8], О. Пасечник[9], В. Теремецький[10], Г. Терешкевич[11], а також І. Шпачинський[12] та Л. Печенюк[13] у частині аналізу суміжних біоетичних викликів).
Значний масив досліджень присвячено соматичним правам і тілесному виміру прав людини, зокрема аналізу права на власне тіло, автономії волевиявлення та меж допустимого втручання у сферу тілесної недоторканності (О. Барабаш[14], Т. Тарасевич[15], С. Болдіжар[16], В. Пішта[17], а також І. Сенюта[18] у частині conceptualization права на охорону здоров’я як складової системи прав людини). Окремий напрям становлять праці, у яких розглянуто інститут інформованої згоди, біоетичні принципи та гарантії захисту пацієнта, зокрема в контексті посмертного донорства та інших нетрадиційних медичних практик (М. Бєлова[19], В. Кравченко[20], Н. Котенко[21], а також дослідження А. Бадиди[22], А. Герц[23] та інших авторів).
Зарубіжну доктрину, залучену до дослідження, представлено працями з біомедичної етики, філософії права та конституційного права, у яких обґрунтовано основоположні принципи поваги до автономії особи, невтручання, а також розкрито значення людської гідності як конституційної категорії (Л. Бошамп[24], Дж. Чілдресс[25], Ю. Габермас[26], У. Візінґ[27]), зокрема на матеріалах судової практики зарубіжних конституційних судів та сучасних дискусій у європейській і англо-американській правовій думці щодо меж біотехнологічного втручання у людську природу. Окремі емпіричні та порівняльно-правові дослідження у сфері медицини та біоетики додатково ілюструють різноманітність підходів до чутливих питань тілесної автономії та рішень, пов’язаних із ризикованими медичними втручаннями (Б. Соларіно[28] та інші).
Водночас аналіз наявних наукових джерел дає підстави стверджувати, що, попри значний обсяг праць, присвячених трансплантації, соматичним правам і біоетиці, ксенотрансплантація досі не стала об’єктом системного осмислення саме у площині людиноцентричного конституціоналізму. Наявні дослідження або зосереджуються на загальних етичних чи галузевих правових аспектах, або виходять із моделей алотрансплантації, не враховуючи специфіки міжвидових втручань як окремої конституційно значущої проблеми.
Недостатньо опрацьованими залишаються питання конституційних меж допустимого медичного ризику, нормативної природи інформованої згоди в умовах крайньої терапевтичної необхідності, меж дискреції публічної влади у воєнний період, а також інституційних гарантій запобігання інструменталізації людського тіла. Саме зазначені аспекти і формують проблематику цієї статті.
Метою статті є теоретико-правове обґрунтування меж допустимості ксенотрансплантації у світлі людиноцентричного конституціоналізму, визначення конституційних критеріїв оцінки таких медичних втручань, а також формулювання пропозицій щодо розвитку національного законодавства з огляду на пріоритет людської гідності, автономії особи та принципу пропорційності.
Виклад основного матеріалу. Еволюція праворозуміння конституційно-правових приписів, які окреслюють допустимі межі використання досягнень науки і техніки в біомедичній сфері, поступово сформувала підґрунтя для становлення окремого напряму доктринальних пошуків, який у сучасній літературі визначають як біоконституціоналізм[29]. Варто звернути увагу й на те, що Конституція України[30], закріплюючи систему основоположних прав і свобод, не виокремлює тілесно зумовлені права людини в самостійну категорію, що, на нашу думку, узгоджується з підходами, відображеними в практиці Конституційного Суду України. При цьому відсутність конституційного відображення соматичного виміру прав людини суттєво звужує можливості їх повноцінного нормативного опосередкування у межах розділу ІІ Основного Закону та ускладнює вироблення послідовних правових орієнтирів для регулювання новітніх біомедичних практик.
У фаховій літературі та регуляторній практиці поняття ксенотрансплантації має усталений зміст, який використовують у медичному, біотехнологічному та правовому контекстах. У підходах, вироблених, зокрема, контрольними органами Сполучених Штатів, під цим терміном розуміють медичні втручання, пов’язані з пересадженням, імплантацією або введенням людині живих клітин, тканин чи органів тваринного походження, а також застосування людських біологічних матеріалів, що перебували в контакті з живими клітинами тварин поза межами організму[31]. Зазначена інтерпретація істотно розширює зміст цієї категорії порівняно з класичною моделлю трансплантації між людьми (алотрансплантації). Подібні підходи зафіксовано й у медичній термінології[32], де ксенотрансплантацію розглядають як міжвидову трансплантацію від тварини до людини, на відміну від алотрансплантації, що передбачає пересадження алотрансплантата від представника певного біологічного виду іншому представникові того самого виду[33]. Саме ці дефініції покладено в основу сучасних міжнародних досліджень і клінічних протоколів, оскільки вони дають змогу окреслити не лише сам об’єкт втручання, а й коло специфічних ризиків та правових наслідків, пов’язаних з імунологічною несумісністю та загрозою міжвидової передачі інфекцій.
На нашу думку, таке розуміння ксенотрансплантації є принципово важливим і для правового аналізу, адже саме використання біологічних матеріалів нелюдських походження в людському організмі зумовлює потребу в особливих механізмах правового регулювання, підвищених стандартах отримання інформованої згоди та посиленій увазі до ризиків для публічного здоров’я, які не можуть залишатися поза межами законодавчої конкретизації.
Утім, питання меж допустимості ксенотрансплантації, на якому і зосереджено основну увагу у цій статті, не можна розглядати лише як питання медичної політики – це питання самого змісту конституційного права людини на життя та здоров’я, яке в сучасному вітчизняному правопорядку є найвищою конституційною цінністю. Основний Закон проголошує право на життя (ст. 27) та право на охорону здоров’я (ст. 49)[34], які становлять ядро конституційно-правового механізму захисту фізичних та соматичних прав особи[35]. У цьому контексті ксенотрансплантація як новітня біомедична практика впливає не лише на правовий статус пацієнта, а й на визначення меж між правами людини та медичною наукою – розмежування, яке має бути осмислене крізь призму людиноцентричного конституціоналізму.
У науковій доктрині конституційного права право на охорону здоров’я переважно трактують як складник ширшого фундаментального права на життя. Це відображено у вітчизняних дослідженнях[36], присвячених аналізу конституційно-правової природи права на медичну допомогу із застосуванням трансплантації[37]. Автори цих досліджень апелюють до змісту Конституції України, яка не лише закріплює державні гарантії прав людини, а й покладає на державу обов’язок створювати ефективні механізми їхньої реалізації за допомогою юридично дієвих інструментів. Одним із них є конституційно-правовий механізм забезпечення права на трансплантацію[38] – елемент, який охоплює державні зобов’язання щодо забезпечення доступу до якісної медичної допомоги та захисту здоров’я особи в контексті складних медичних втручань.
У межах конституційно-правового аналізу окресленої проблематики доцільно розмежовувати право на охорону здоров’я та право на медичну допомогу, оскільки їхнє функціональне й нормативне навантаження істотно різниться, що є принципово важливим для реалізації високотехнологічних медичних втручань, зокрема ксенотрансплантації. Право на охорону здоров’я слід розглядати як складну суб’єктивну категорію, що охоплює не лише можливість отримувати медичні послуги, а й право на підтримання належного фізичного та психічного стану. Іншим аспектом цього права є обов’язок уповноваженого суб’єкта – здебільшого держави – забезпечувати його кожному. Втім, стан здоров’я не можуть повністю контролювати ні сама особа, ні інші суб’єкти. З огляду на цю специфіку можна стверджувати, що ні власні активні дії особи, ні дії третіх осіб не гарантують досягнення бажаного стану здоров’я. Це вказує на його частково формальний, але водночас конституційно захищений характер[39]. Натомість предметом правового забезпечення стає не результат у вигляді гарантованого стану здоров’я, а умови, процедури й інструменти його охорони та відновлення. У контексті перспектив легалізації ксенотрансплантації це положення набуває особливого значення, адже ефективність втручання залежить не так від дій медичних установ, як від біологічних та імунологічних чинників, що виходять за межі безпосереднього контролю людини чи держави.
Модель безоплатної медичної допомоги, розкрита у правових позиціях вітчизняного органу конституційної юрисдикції, виходить із того, що держава бере на себе обов’язок фінансово забезпечувати надання лише тих її видів, які мають чітко визначений правовий статус і внесені до системи публічно легітимованих медичних послуг (Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року No 10-рп/2002[40]). Ідеться насамперед не про формальну відсутність прямої оплати з боку пацієнта, а про інституційне покриття відповідних витрат коштом публічних фінансових ресурсів. Однак така логіка імпліцитно передбачає наявність попередньо зафіксованого юридичного «дозволу» на відповідне втручання як на соціально прийнятну та юридично допустиму медичну практику.
Отже, ксенотрансплантація, яка в чинному законодавстві України залишається поза межами дозволеного медичного обігу й фактично має заборонний статус (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» від 17 травня 2018 року No 2427-VIII[41]), не може бути концептуально інтегрована ні до змісту права на медичну допомогу, ні до сфери позитивних зобов’язань держави щодо її фінансування. Вона перебуває на стику наукового експерименту та клінічної практики, де аргументи щодо захисту здоров’я чи навіть життя людини ще не набувають форми конституційно значущої вимоги до держави забезпечити відповідне втручання. Саме тут простежується межа між правом на охорону здоров’я як нормативно гарантованою системою можливостей і правом на медичну допомогу як сукупністю юридично визнаних та інституційно забезпечених форм лікувального впливу, поза які навіть людиноцентричний конституціоналізм не може виходити без порушення власних засадничих принципів.
У контексті ксенотрансплантації зазначене розмежування дає змогу визначити межі допустимого втручання у сферу тілесної цілісності людини, відокремлюючи безумовне право на збереження життя від експериментальних медичних практик, ефективність яких не є гарантованою. Водночас це створює підстави для правового визначення ролі добровільної інформованої згоди[42] та державного контролю за дотриманням біоетичних і правових стандартів. Отже, саме конституційне трактування права на охорону здоров’я та доступу до медичної допомоги є основою для оцінки правомірності ксенотрансплантації в умовах людиноцентричного підходу, коли захист життя і здоров’я особи залишається пріоритетом навіть за наявності високих ризиків і наукової невизначеності.
Однак, на відміну від трансплантації анатомічних матеріалів людського походження, ксенотрансплантація як предмет регулювання майже не має прямого нормативного визначення в українському законодавстві, що є очевидною прогалиною з погляду забезпечення конституційних приписів. Розглядаючи це питання, слід зазначити, що держава в межах своїх позитивних зобов’язань повинна не лише запровадити чіткі законодавчі норми щодо допустимості, умов та обмежень такої практики, а й встановити юридичні гарантії захисту прав реципієнтів і суспільства, що зумовлені потенційними ризиками інфекційних та зоонозних загроз. Подібні ризики, поряд із медичними, мають і конституційно-правові наслідки, оскільки безпосередньо стосуються фундаментального права на життя.
Інститут інформованої згоди в окресленому вимірі є способом реалізації автономії особи в її конституційному значенні. Відповідно, ідеться не лише про фіксацію волевиявлення пацієнта, а й про нормативне втілення поваги до людської гідності як засадничої цінності правопорядку. Доктрина переконливо наголошує, що в умовах застосування високоризикових біомедичних втручань, до яких належить і ксенотрансплантація, інформована згода не може бути одноразовою: вона має стати складником ширшого комплексу заходів, зокрема тривалого медичного спостереження за реципієнтом, забезпечення його доступу до правничої допомоги, функціонування механізмів компенсації заподіяної шкоди[43], а також інших інструментів захисту, які не вичерпуються конструкцією класичного договору про надання медичних послуг[44].
Показово, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ, Страсбурзький суд) послідовно розглядає втручання у сферу тілесної цілісності крізь призму ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод[45], підкреслюючи, що автономія особи та її здатність ухвалювати рішення щодо власного тіла становлять складник приватного життя (зокрема у справах «Pretty v. the United Kingdom»[46], «Glass v. the United Kingdom»[47], «V.C. v. Slovakia»[48]). Унаслідок такої концептуальної побудови гарантій конституційні права на охорону здоров’я, особисту недоторканність і автономію волевиявлення набувають чіткої практичної визначеності й у світлі підходів ЄСПЛ мають діяти як механізми захисту від свавільних втручань і непропорційного перенесення медичного ризику на людину навіть тоді, коли йдеться про порятунок життя в умовах відсутності альтернатив.
Варто зауважити, що хоча ЄСПЛ аналізує право на охорону здоров’я найчастіше крізь призму ст. 8 Конвенції[49], він також розширює захист фізичної недоторканності в медичному контексті, визнаючи, що держави можуть мати позитивні зобов’язання щодо забезпечення доступу до медичних послуг, зокрема на засадах інформованої згоди та послідовного медичного нагляду (справа «Mayboroda v. Ukraine» щодо інформованої згоди пацієнта[50]), що фактично кореспондує зі змістом позитивних зобов’язань за ст. 2 у сфері охорони життя та здоров’я.
Людиноцентричний конституціоналізм у зарубіжних системах охорони здоров’я утверджується через конкретизацію меж допустимого втручання в людське тіло в юрисдикційних рішеннях. Показово, що в правопорядках, які традиційно орієнтуються на ідею «human dignity» як засадничу конституційну цінність (передусім у німецькій[51] та ширше – континентально-європейській традиції), межі медичного втручання вибудовуються не навколо технічної можливості реалізації тієї чи іншої процедури, а навколо її сумісності зі статусом людини як самоцілі, а не засобу. Достатньо звернутися до підходів Федерального конституційного суду Німеччини, який послідовно вибудовує доктрину людської гідності як «об’єктивного ціннісного порядку», що виключає можливість трактування людини як засобу досягнення мети навіть тоді, коли йдеться про захист життя чи розвиток медицини[52]. У людиноцентричній парадигмі будь-яка біомедична технологія, здатна перетворити людину на об’єкт технічного впливу, підлягає не утилітарному зіставленню користі й шкоди, а оцінці на відповідність конституційному статусу особи як самоцілі. Тому в німецькій конституційній юриспруденції питання тілесної цілісності та біомедичних втручань системно пов’язують із забороною інструменталізації людини, а не лише з вимогами безпеки чи ефективності[53].
Водночас у конституційній практиці Італії[54] та Іспанії[55] простежується інша, але не менш показова методологія аргументації: там суди дедалі частіше розглядають охорону здоров’я як сферу, в якій позитивні обов’язки держави співіснують із чіткими межами втручання в приватну автономію[56]. Конституційні суди зазначених держав не трактують медичний прогрес як простий засіб реалізації «публічного інтересу», а наголошують, що навіть у випадках терапевтичної необхідності держава не може ігнорувати позиційну нерівність між пацієнтом та медичною системою[57] й ризик перетворення згоди на форму вимушеного погодження. У такій перспективі ксенотрансплантація неминуче опиняється в полі конституційної оцінки: не як заборонена «per se» («сама по собі»), а як практика, що потребує особливо ретельного конституційного контролю, оскільки вона зачіпає ядро особистої автономії та тілесної ідентичності.
Показово, що й у французькій конституційній юрисдикції[58], де категорію гідності було інтегровано в позитивне право насамперед через судову доктрину, біомедичні втручання оцінюють крізь призму того, чи не руйнують вони символічний і правовий статус людського тіла як такого, що не може бути об’єктом комерційного обігу або біологічного втручання за критеріями доцільності. Нарешті, в державах загального права, насамперед у Сполученому Королівстві[59] та США[60], увага зосереджена на захисті «personal autonomy» і «bodily integrity», однак і тут простежується споріднена за суттю конституційна логіка: автономія пацієнта та тілесна недоторканність не можуть бути підпорядковані навіть найблагороднішій меті – порятунку життя – без чіткого усвідомлення меж допустимого ризику та відповідальності держави за інституційний контекст такого вибору[61]. Відмінність полягає радше в стилі юридичного міркування, ніж у його ціннісному ядрі: в обох моделях право наполягає на тому, що медицина не може підміняти собою конституційний стандарт захисту людської гідності.
Зіткнення терапевтичної необхідності з конституційно зумовленими обмеженнями особливо виразно виявляється в сучасних експериментальних практиках ксенотрансплантації. Протягом 2022-2023 років у США було здійснено пересадки серця від генетично модифікованих свиней людині, а також трансплантації нирок, які засвідчили тимчасову, але клінічно значущу функціональність – від кількох тижнів до кількох місяців[62]. У 2024-2025 роках з’явилися дані про експериментальні імплантації печінки та легень від генетично модифікованих тварин, що свідчить про поступове розширення спектра органів, залучених до таких втручань[63]. Наведені приклади не роблять ксенотрансплантацію стандартом медичної допомоги і не позбавляють її експериментального статусу, однак вони принципово змінюють конституційно-правову оптику проблеми: тепер ідеться не про гіпотетичні випадки майбутнього, а про реальні практики, які потребують законодавчого перегляду крізь призму людської гідності, автономії та меж допустимого біомедичного втручання.
Саме тут людиноцентричний конституціоналізм виявляє свою найвагомішу функцію: він не заперечує технологічного розвитку як такого, але наполягає на тому, що навіть за значного дефіциту органів і крайньої терапевтичної необхідності держава не може дозволити перетворення людського тіла на об’єкт експериментальної раціональності, відірваної від вимог правової визначеності, пропорційності та інституційної відповідальності. У цьому контексті слід апелювати до філософії людської гідності та її нормативного змісту. Цілком слушною є думка судді Конституційного Суду України О. Грищук, яка зазначає, що «конституційне значення людської гідності має центральну нормативну роль. Людська гідність як конституційна цінність є фактором, який об’єднує права людини в єдине ціле, що забезпечує їх нормативну єдність. Остання виражається трьома способами: по-перше, цінність людської гідності служить нормативною базою конституційних прав, викладених у конституції; по-друге, служить тлумачним принципом для визначення обсягу конституційних прав, включаючи право на гідність людини; по-третє, значення людської гідності відіграє важливу роль у визначенні пропорційності статуту, що обмежує конституційне право»[64].
Детальніше варто зупинитися на ролі ЄСПЛ як «живого права» в контексті захисту права на життя[65]: прецедентна практика ЄСПЛ неодноразово підкреслювала, що держави мають позитивні зобов’язання щодо захисту життя, які виходять за межі простого утримання від дій, що безпосередньо призводять до смерті, і передбачають ужиття розумних заходів для мінімізації реальних ризиків для життя та здоров’я осіб. Наприклад, тлумачачи статтю 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод[66], Суд визнає, що право на життя вимагає від держави вживати превентивних заходів для захисту осіб, стосовно яких існує реальний ризик («Osman v. United Kingdom»[67]). Водночас у рішенні Великої палати у справі «Calvelli and Ciglio v. Italy» Суд підтвердив, що позитивні зобов’язання, серед іншого, передбачають забезпечення належного правового середовища, яке гарантує ефективний захист права на життя, зокрема з можливістю судового реагування на факти загрози життю, а не лише формальне дотримання правових гарантій[68]. З наведеного вбачається, що тлумачення статті 2 Страсбурзьким судом безпосередньо резонує з питанням ксенотрансплантації, оскільки воно визначає вимоги не лише до національного законодавства, а й до імплементації біоетичних та медичних стандартів захисту життя і здоров’я як складників правопорядку в демократичному суспільстві.
Зрештою, автори сучасних вітчизняних досліджень конституційного права слушно зазначають, що конституційно-правовий механізм забезпечення права на трансплантацію передбачає не лише усунення законодавчих прогалин, а й створення відповідних інструментів захисту права на медичну допомогу загалом – з урахуванням принципів справедливості, доступності та недискримінації[69].
Варто зазначити, що взаємозв’язок біоетики та людиноцентричного конституціоналізму є значно глибшим, ніж проста кореляція між моральними застереженнями науки та юридичними обмеженнями державної влади. Біоетика в цьому контексті постає як внутрішній ціннісний критерій конституційної допустимості втручання у сферу людської тілесності, життя та біологічної ідентичності[70]. Власне, людиноцентричний конституціоналізм, що ґрунтується на верховенстві гідності людини над утилітарними міркуваннями публічної політики, не може існувати окремо від біоетичних обмежень, адже саме вони окреслюють межу, за якою технологічний прогрес перетворюється з інструменту захисту людини на загрозу її статусу як самоцінності.
Цікаво, що в класичній доктрині конституціоналізму тілесність людини тривалий час розглядалася радше як неявна передумова правового статусу особи, аніж як самостійний об’єкт нормативної охорони[71]. Втім, розвиток біомедицини, трансплантології, генетичних технологій та репродуктивних практик змусив право безпосередньо звернутися до питань, які раніше залишалися на периферії юридичного аналізу: меж допустимого втручання в людське тіло, співвідношення згоди та вразливості, допустимості використання біологічного матеріалу, ризику інструменталізації людини задля наукового чи публічного інтересу[72].
Людиноцентричний конституціоналізм, своєю чергою, наповнює біоетичні принципи нормативним змістом, перетворюючи їх із моральних імперативів на критерії юридичної легітимності державної політики у сфері біомедицини. Повага до людської гідності, пріоритет інтересів особи над інтересами науки чи суспільної користі, заборона поводження з людиною виключно як із засобом – ці положення є своєрідними межами, що зв’язують законодавця, публічну адміністрацію і навіть суд у процесі оцінювання допустимості реалізації біомедичних практик. Відтак біоетика та конституціоналізм не протиставляються за моделлю «наука – мораль», а перебувають у нормативній взаємозалежності: перша наповнює другу антропологічним змістом, а друга – надає першій юридичної сили.
В аспекті ксенотрансплантації цей зв’язок виявляється особливо чітко. З одного боку, біоетика наголошує на обережності, вказуючи на ризики міжвидового втручання. З іншого боку, людиноцентричний конституціоналізм не допускає зведення таких застережень до суто заборонної логіки, оскільки на практиці це може тлумачитися як фактична відмова держави від виконання своїх позитивних зобов’язань щодо захисту життя та здоров’я особи. Зрештою, взаємодія біоетики та людиноцентричного конституціоналізму дає змогу уникнути двох протилежних концепцій: з позицій біоетики – технократичного детермінізму, за якого будь-яке технологічно можливе втручання визнається допустимим; у конституційному вимірі – правового консерватизму, що під гаслом захисту гідності фактично закріплює обмеженість медичних шансів на життя. Вочевидь, біоетика та конституціоналізм функціонують як взаємні орієнтири, завдяки яким право зберігає здатність одночасно захищати людину від надмірного втручання й не позбавляти її шансу на порятунок там, де наука вже пропонує реальну, хоч і ризиковану, можливість.
Висновки. У підсумку проведеного дослідження можна констатувати, що ксенотрансплантація в сучасних умовах не обмежується біомедичними дискусіями, а набуває виразного конституційно-правового виміру. У реаліях тривалої війни та значного дефіциту донорських органів держава об’єктивно стикається з тим, що традиційні моделі трансплантаційної допомоги вже не відповідають реальним масштабам медичних втрат. Очевидно, за таких обставин розвиток відповідних технологій має розглядатися не як відступ від людиноцентричних засад, а як одна з можливих форм реалізації позитивних обов’язків держави щодо захисту життя та здоров’я людини. Водночас слід зазначити, що нинішній стан правового регулювання, за якого ксенотрансплантація фактично залишається забороненою, не може вважатися ні стабільним, ні концептуально виправданим у довгостроковій перспективі.
Особливу увагу варто приділити нормативному наповненню принципу добровільної (інформованої) згоди. У сфері ксенотрансплантації згода не може тлумачитися формально, за зразком стандартних медичних процедур, оскільки йдеться про втручання з підвищеним рівнем біологічного, правового та соціального ризиків. На наше переконання, доцільним є законодавче закріплення багатоетапної моделі волевиявлення, яка передбачатиме не лише первинну згоду, а й її повторне підтвердження, обов’язкову незалежну правову консультацію для пацієнта, а також письмову фіксацію усвідомлення не лише медичних, а й правових наслідків втручання. Для осіб, які перебувають у вразливому становищі, – насамперед ветеранів війни та осіб з інвалідністю внаслідок бойових дій, – доцільно передбачити додаткові гарантії, покликані мінімізувати ризик латентного примусу, зумовленого безальтернативністю клінічної ситуації.
Окремого законодавчого врегулювання потребує й питання участі дітей у будь-яких формах ксенотрансплантації. З огляду на положення статті 52 Конституції України[73] та європейські стандарти захисту прав дитини, виправданою видається законодавча заборона застосування таких втручань щодо неповнолітніх принаймні до накопичення достатнього клінічного досвіду та формування усталених міжнародних стандартів безпеки. Альтернативною моделлю могло б стати запровадження виключно судової процедури надання дозволу, за якої кожен конкретний випадок підлягав би індивідуальному оцінюванню крізь призму принципу найкращих інтересів дитини з обов’язковим залученням органів опіки та піклування й незалежних експертів.
У контексті воєнного стану особливого значення набуває також проблема меж дискреції виконавчої влади. Неприпустимим є перенесення важливих рішень щодо допустимості ксенотрансплантації на рівень підзаконного регулювання чи відомчих інструкцій. Своєю чергою, будь-які обмеження прав пацієнта, зокрема пов’язані з обов’язком довготривалого медичного нагляду або з можливим обмеженням певних соціальних прав, мають установлюватися виключно законом, переслідувати легітимну мету та відповідати критерію пропорційності державного втручання. У цьому разі доречним є впровадження обов’язкового судового контролю за рішеннями про застосування ксенотрансплантації, що кореспондувало б стандартам статті 8 Конвенції[74] та практиці ЄСПЛ щодо захисту тілесної недоторканності й приватного життя.
Водночас удосконалення законодавчого регулювання неможливе без належного інституційного виміру. В Україні слід створити спеціалізований національний орган або постійну міждисциплінарну комісію з питань ксенотрансплантації, наділену не лише консультативними, а й реальними наглядовими повноваженнями. Запровадження відповідного інституційного механізму має забезпечити узгодження позитивних зобов’язань держави щодо охорони життя з її обов’язком утримуватися від інструменталізації людини, що є одним із наріжних каменів людиноцентричного конституційного світогляду.
Отже, перспектива розвитку ксенотрансплантації в Україні не може обмежуватися ні збереженням фактичної заборони як вияву статичності правового регулювання, ні поспішною лібералізацією під впливом медичної необхідності. Насамперед ідеться про поступове формування такої моделі правового регулювання, за якої держава, з одного боку, свідомо сприятиме розвитку цієї медичної практики в умовах тривалої війни та дефіциту донорських органів, а з іншого – забезпечить, щоб технологічний прогрес не випереджав право настільки, що людська гідність перетворювалася б на змінну величину.