Всесвітня мережа Інтернет, починаючи з минулого століття, стрімко ввійшла в повсякденне життя людей і кардинально змінила суспільні процеси. Швидкість, з якою розвивається Інтернет-сфера, ускладнює можливість її ефективного регулювання. За менше ніж півстоліття була створена система, яка виходить за рамки раніше відомих суспільних відносин. Інтернет поширився на безліч сфер – господарську, освітню, культурну, політичну, наукову та інші. Відповідно, аби регулювати ці процеси, необхідним є існування певних правових норм. Важливим є з’ясування питання ефективного здійснення правового регулювання відносин, які були перенесені в кардинально іншу сферу існування.
У даній ситуації особисті права людини знаходять якісно новий вираз, зокрема, і право людини на свободу слова, що на сьогодні закріплено в усіх демократичних конституціях світу. Раніше інформація могла бути висловлена для обмеженого кола споживачів – це були слухачі на певних заходах чи слухачі радіо, читачі друкованих матеріалів або глядачі певного телеканалу, однак на сьогодні за допомогою інтернету за одну секунду можливим є поширення інформації для мільярдів людей; відповідно, всі складнощі, що існували з реалізацією права на свободу слова, збільшуються у геометричній прогресії через глобалізацію простору, в якому воно може бути реалізоване. Крім того, у всесвітній мережі, фактично, з’явилась можливість усунути один із елементів контролю за опублікованою інформацією: немає необхідності отримувати дозвіл редактора, особа самостійно може поширити певну інформацію, а можливість публікації анонімно лише ускладнює даний процес. Саме тому важливо провести межу між реалізацією права на свободу слова та іншими особистими правами, наприклад, правом на невтручання в особисте життя або правом на повагу до гідності.
Питання правового забезпечення свободи вираження поглядів та свободи слова в Інтернеті досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Різні аспекти цієї проблематики проаналізовані у працях В.М. Брижко, В.Д. Гавловського, В В. Гриценка, Р А. Калюжного, О Р. Дашковської, А О. Червяцової, О В. Турути, О В. Малигіна, О.В. Нестеренко та ін. Однак дане питання у працях було висвітлено фрагментарно або суто на теоретичному рівні, тому потребує додаткового опрацювання в напрямку дослідження нових джерел та співвідношення правових норм з ситуаціями, що виникають на практиці.
Метою статті є аналіз національних та міжнародних правових джерел, що стосуються права на свободу слова, зокрема і в Інтернет-просторі, з’ясування проблемних моментів реалізації даного права в Україні та інших державах, вироблення пропозицій для удосконалення правового регулювання у цій сфері.
Право на свободу слова знаходить своє вираження у низці міжнародно-правових актів, до яких приєдналась Україна: Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 19), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 10), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 19). Формулювання ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «незалежно від кордонів» дало змогу Європейському суду з прав людини поширити дану статтю на вирішення справ, які стосуються Інтернету[1]. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань гарантується також ст. 34 Конституції України. Цією ж статтею закріплено право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб[2]. Тобто дане право закріплене у найважливіших міжнародних актах щодо захисту прав людини як універсального, так і регіонального значення. Це зумовлюється його надзвичайною важливістю, адже свобода слова є передумовою для реалізації інших основоположних прав людини, таких як: свобода совісті, релігії, свобода зібрань та об’єднання, а також основою побудови демократичної держави.
Існує певна неузгодженість між положеннями Конституції України, які встановлюють обмеження права на свободу думки та відповідними положеннями міжнародно-правових актів. Цієї позиції дотримується також доктор юридичних наук В.Г. Буткевич: «Внаслідок таких неузгодженостей конституційні формулювання дуже часто призводять до конфлікту Конституції і міжнародних зобов’язань України. Скажімо, у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можливість обмеження свободи думки передбачена лише у чотирьох випадках: 1) в інтересах громадської безпеки; 2) для охорони публічного порядку; 3) для охорони здоров’я чи моралі; 4) для захисту прав і свобод інших осіб. У Конституції до цих випадків додано: 5) національну безпеку; 6) територіальну цілісність; 7) запобігання заворушенням і злочинам; 8) захист репутації інших; 9) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; і 10) підтримку авторитету і неупередженості правосуддя. Таких і стільки обмежень не знає законодавство демократичних держав навіть на випадок воєнного стану. Нерідко обмеження подаються за формулою: «за винятком обмежень, які встановлюються законом», без визначення тих сфер, у яких це можна робити на підставі закону. Таким чином, обмеження стають необмеженими»[3].
Відповідно до Рекомендації № СМ / Rec (2015) 6 Комітету міністрів Ради Європи «Про вільний транскордонний рух інформації в Інтернеті», право на свободу висловлення переконань, у тому числі отримувати і передавати інформацію та думки без втручання і незалежно від кордонів, є наріжним каменем демократичного суспільства і однією з основних умов для його стійкого розвитку і вдосконалення, а також для розвитку кожної людини. Положення про права і свободи, установлені Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і в ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, застосовуються і в режимі онлайн, і офлайн[4].
Вважаємо за необхідне навести вимоги до обмеження права на свободу вираження поглядів, запропоновані спеціальним доповідачем Франком Ла Рю на 17-тій сесії Ради ООН з прав людини: 1) воно повинно бути встановленим зрозумілим і доступним для всіх законом (принципи передбачуваності і транспарентності); 2) повинно бути направлене на досягнення однієї з цілей, передбачених в п. 3 ст. 19 Пакту; 3) обмеження повинно вважатися необхідним і найменш обмежуючим засобом, яке потрібне для досягнення заявленої мети (принципи необхідності і пропорційності).У доповіді було висловлено думку, що довільне використання кримінального законодавства з метою застосування покарань за законне висловлення поглядів становить одну з найбільш згубних форм обмеження цього права, оскільки воно не тільки створює «ефект заморожування», а й призводить до порушень інших прав людини, таких як довільне затримання і катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження і покарання[5]. Через недосконалість законодавства в цій галузі відбувається або надмірне обмеження і фільтрація контенту, або ж це блокування відбувається в цілях, не передбачених для гарантування безпеки, що призводить до порушення права на свободу слова. Треба виробити конкретні критерії для відмежування інформації і визначити цілі застосування таких заходів. У Рекомендації № СМ/Rec (2014) 6 Комітету міністрів Ради Європи «Про Керівництво з прав людини для користувачів Інтернету» вказується, що обмеження можуть застосовуватися до вираження думок, в яких міститься заклик до дискримінації, ненависті або насильства. Ці обмеження повинні бути законними, мати вузькоспрямований характер і виконуватися під наглядом суду; органи державної влади зобов’язані поважати і захищати свободу вираження думок і свободу інформації, будь-які обмеження цієї свободи не повинні бути довільним і повинні переслідувати законні цілі у відповідності з Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, вони повинні бути доведені до громадян разом з інформацією про те, як отримати консультації та відновити себе в цих правах, не повинні бути ширше або застосовуватися набагато довше, ніж це необхідно для досягнення законної мети[6].
Отже, міжнародні організації стоять на позиції того, що обмеження права на свободу слова в Інтернеті повинно бути: доступним для всіх в законодавчому вигляді, направлене на досягнення законних цілей, передбачених в Конституції та міжнародних документах, пропорційним до мети застосування, доведеним до відома громадян з можливістю оскарження. У справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», що розглядалася у Європейському суді з прав людини, Суд вказує, що «електронна мережа, яка обслуговує мільярди користувачів у всьому світі, не є і потенційно не буде об’єктом такого ж регулювання та засобів контролю. Ризик завдання шкоди здійсненню та використанню прав людини і свобод, зокрема права на повагу до приватного життя, який становлять інформація з Інтернету та комунікація в ньому, є безумовно вищим, ніж ризик, який походить від преси[7]. Відповідно, Європейський суд підкреслює обов’язок держави встановити належну правову базу, яка має забезпечити реалізацію свободи вираження поглядів в Інтернеті та за допомогою Інтернет-засобів. Цікавим є принципи, висловлені Судом у справі «Сюрек проти Туреччини»: «в демократичній системі дії чи бездіяльність влади має піддаватися пильній перевірці не тільки з боку законодавчої та судової влади, але також і громадськості, більш того, домінуюче становище, яке займає влада, робить для неї необхідним демонстрацію стриманості при зверненні до кримінального розгляду, особливо в ситуації, коли доступні інші засоби реагування на невиправдані нападки і критику з боку своїх противників»[8]. Тобто право на свободу слова повинно бути обмежене лише тоді, коли воно вступає в протидію прав інших людей або у чітко передбачених законодавством випадках, коли застосування цього обмеження є достатньо обґрунтованим. Всі сумніви з приводу застосування таких обмежень повинні трактуватись на користь забезпечення права на свободу слова як основоположного права людини.
Основними Законами, що регулюють сферу Інтернету в Україні, є: Закон України «Про телекомунікації» 2004 року зі змінами від 13.02.2020, який визначає повноваження держави щодо управління та регулювання телекомунікаційної діяльності, а також права, обов’язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності[9], та Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» 2017 року, зі змінами від 08.07.2018, який визначає основи забезпечення захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, національних інтересів України у кіберпросторі, основні цілі, напрями та принципи державної політики у сфері кібербезпеки, повноваження державних органів, підприємств, установ, організацій, осіб та громадян у цій сфері[10]. Однак жоден із цих Законів не містить переліку інформації, доступ до якої заборонений, або критеріїв, за якими повинна відбуватися фільтрація Інтернет-контенту.
Правовому регулюванню цих питань присвячений також Розділ XVI Кримінального кодексу України, який встановлює засади кримінально-правової відповідальності за злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин, систем, комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку. Швидкість, з якою розвиваються Інтернет-можливості і, відповідно, поява все нових загроз для безпеки громадян, призводить до того, що дії правопорушників не можуть вкладатися в традиційно відомі юридичні склади злочинів, а інтерпретація їх в нових умовах створює величезне поле для суб’єктивізму через відсутність згаданих вище критеріїв для відмежування правомірної поведінки від протиправної.
На нашу думку, дослідження даної теми видається неповним без звернення до конкретних ситуацій обмеження доступу до Інтернет-ресурсів, що стосувалися України за останні роки. Відповідно до звіту міжнародної правозахисної неурядової організації FreedomHouse «Свобода в мережі – 2019», Україна була визнана «частково вільною» за рівнем свободи Інтернету і отримала 45 балів із 100. У звіті звертається увага на те, що уряд блокує понад 200 веб-сайтів, також збільшується кількість законопроєктів з пропозиціями розширити цей перелік, обґрунтовуючи це національною безпекою[11]. По-перше, ефективність вищезазначених заходів знаходиться під питанням, адже обмеження вищезазначених веб-сайтів не призвело до неможливості ними користуватися, з’явилися способи обійти дану заборону. По-друге, в результаті таких дій виникла величезна загроза реалізації права на свободу слова і доступу до інформації; дані обмеження були застосовані в інтересах національної безпеки, однак в нормативних актах не знайшло відображення обґрунтування обмеження з приводу кожного окремого веб-сайту, багато з них взагалі не містять інформації, яка могла б бути використана в так званій «кібервійні» і загрожувати інтересам України. Резонансною також була ситуація з закриттям МВС України файлообмінника EX.ua і вилученням їхніх серверів через порушення авторських прав. Варто зазначити, що на даному сайті кожен користувач міг завантажити свої файли і багато з них не були «піратськими», відповідно вилученням серверів було порушено право на свободу слова, і якщо в частині запобігання порушенню авторських прав таке обмеження є обґрунтованим, то в частині публікації не «піратських» файлів це є прямим порушенням основного права людини. Загалом, регулярне вилучення серверів правоохоронцями у 2012-2013 роках стало буденною справою в процесі так званих «перевірок бізнесу».
Найбільшою небезпекою в питанні обмеження свободи слова в Інтернеті може стати неякісна законотворча діяльність. У дослідженні, проведеному Громадською організацією «Платформа прав людини» наведено такий висновок: «аналіз законопроєктів, що були зареєстровані у Верховній Раді України після парламентських виборів 2014 року, засвідчив, що попри задекларований демократичний курс розвитку нашої держави, чимало законодавчих ініціатив під виглядом захисту національної безпеки несуть серйозні загрози для реалізації фундаментальних прав і свобод людини, зокрема в мережі Інтернет. Найчастіше загрози пов’язані з відсутністю чітких та обґрунтованих підстав для обмеження свободи вираження поглядів чи втручання у право особи на таємницю кореспонденції, а також з відсутністю механізмів ефективного, зокрема судового, контролю за діями представників правоохоронних органів, які можуть надмірно втручатись у здійснення цих прав і свобод»[12].
Питання права на свободу слова в Інтернеті є актуальним не лише в українських реаліях. З цією проблемою стикається більшість сучасних країн. Співвідношення між забезпеченням даного права і обмеженням контенту коливається залежно від демократизму, рівня забезпечення прав людей в конкретній країні. Вважаємо за необхідне навести досвід декількох країн з приводу обмеження інтернету. Найбільш цікавими в цьому плані є досвід Китаю і США. Інтернет-сектор Китаю уживається зі складною системою цензури, що складається з трьох базових елементів: 1) система фільтрації трафіка «Золотий щит» (вона ж «Великий китайський фаєрвол»); 2) система блокування пошуку небажаної інформації; 3) ручна система фільтрації контенту, що публікується в соціальних мережах і блогосфері. Постійне блокування стосується найбільш чутливих тем, пов’язаних із критикою Комуністичної партії Китаю й питанням прав людини. Приклади постійно заблокованих ключових слів: «демократія», «диктатура», «мітинг», «червоний терор», «незалежність Тибету», «репресії» тощо. Тимчасовому блокуванню піддаються слова й фрази, пов’язані з обмеженими в часі кризовими ситуаціями, незалежно від їх характеру. Може йтися про політичні виступи, екологічні лиха або корупційні скандали[13].
Кардинально іншою є ситуація з регулюванням Інтернету в США. На практику регулювання Інтернету в США великий вплив спричинили відразу декілька факторів: по-перше, США – історична батьківщина Інтернету, а багато американських ІТ-компаній займають лідируючі позиції в мережі; по-друге, перша поправка Конституції США прямо забороняє приймати закони, що обмежують свободу слова, і багато методів регулювання Інтернету американським законодавцям є недоступними. Спроби поставити в обов’язок Інтернет-провайдерам і реєстраторам доменів блокувати доступ до сайтів за рішенням суду неодноразово здійснювались правовласниками й прихильниками боротьби із забороненим контентом, але щоразу такі закони не приймалися Конгресом, а рішення судів відмінялися. Так, в 2004 році штат Пенсільванія прийняв закон, що наказував інтернет-провайдерам фільтрувати сайти з дитячою порнографією. Механізм блокування не був добре відпрацьований і в результаті, крім нелегального контенту, недоступним виявився понад мільйон інших сайтів. Незабаром федеральний суддя виніс рішення про невідповідність даного закону першій поправці[14].
На нашу думку, методика вирішення ситуації з порушенням права на свободу слова в США є достатньо корисною і обґрунтованою, адже зазвичай держава обмежує контент без будь-яких законних підстав або на основі суперечливих законів, які не обґрунтовують такі дії і є явно непропорційними меті, для досягнення якої ці дії застосовувались. Лише існування певної небезпеки, а не вже наявне порушення інших прав людини, не повинне ставати причиною для порушення права на свободу слова в Інтернеті. Погоджуємось з думкою О.В. Турути, яка стверджує, що: «Контент, що вважається шкідливим та образливим, не завжди є незаконним. Уряди прагнуть визначити «моральність» інформації в аспекті місцевих норм суспільства. Особливо гостро ставиться питання, коли в одній країні інформація є законною, хоч і небажаною, а в іншій її криміналізовано… до того ж, рішення про блокування не завжди приймаються судами загальної юрисдикції; часто адміністративні органи або приватні нет-провайдери самостійно вирішують, який контент або весь сайт блокувати. Стратегії блокування часто непрозорі або необґрунтовані»[15].
Таким чином, право на свободу слова в Інтернеті гарантується на рівні Конституції України, міжнародних актів та документів, прийнятих такими авторитетними організаціями, як ООН та Рада Європи. Дане питання знайшло висвітлення і в численних рішеннях Європейського суду з прав людини. Використання державами технологій блокування та фільтрації часто є порушенням прийнятих на себе міжнародних зобов’язань щодо гарантування свободи слова, вираження поглядів і переконань. Основними проблемами у цій сфері є такі: підстави та критерії обмеження не закріплені в законодавстві, вони є недостатньо обґрунтованими, застосовуються довільно або надмірно, не відповідають цілям, закріпленим в Конституції та міжнародних актах, є непропорційними, застосовуються без участі судового органу або можливості перегляду рішення. На сьогодні в Україні відсутня достатня правова база для регулювання Інтернет-сфери, а запропоновані законопроєкти про її регулювання містять прямі порушення свободи слова.
У зв’язку з цим виникає нагальна потреба закріплення норм, які б регулювали питання, пов’язані з Інтернетом, на міжнародному рівні. Це б дозволило певною мірою уніфікувати законодавство різних держав і уникнути ситуацій, коли в одній державі певна діяльність є криміналізованою, а в інших – ні. Крім того, дана сфера наскільки швидко розвивається, що прийняті до цього часу міжнародні документи або рекомендації поступово втрачають актуальність. Наступним кроком повинно бути вироблення якісної правової бази в Україні, але здійснювати це необхідно після аналізу світового досвіду провідних країн світу з приводу регулювання Інтернету та з урахуванням наступних вимог:
- Законодавчі ініціативи повинні відповідати вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
- У законодавстві мають бути чітко визначені порядок та підстави обмеження доступу до певної інформації в Інтернеті, законодавство повинно бути доступним для громадян та містити способи захисту від неконтрольованих дій державних органів.
- Будь-які обмеження повинні відповідати цілям, визначеним в Конституції України та бути пропорційними заявленій меті.
- Обмеження мають ґрунтуватися на рішенні суду або іншого незалежного адміністративного органу.
- Обмеженню в доступі має підлягати лише конкретна інформація, не може бути безпідставно заблокований весь інформаційний ресурс, на якому вона була опублікована.