Актуальність теми. Україна як конституційна держава ставить перед собою основну мету – гарантування та дотримання прав і свобод людини й громадянина, а також забезпечення конституційних гарантій їх захисту задля побудови такого суспільства, де кожен матиме змогу жити в умовах справедливості, рівності та розвитку. Джон Локк, Шарль Луї Монтескʼє, Томас Пейн та інші мислителі-просвітителі обґрунтували природу людських прав, яка не залежить від держави[1]. Права і свободи людини в Україні мають природу, що виходить за межі державного волевиявлення, і визнаються такими, що існують незалежно від їх нормативного закріплення. Конституція України лише фіксує ці права, визнаючи їх невідчужуваними та непорушними. «Людина в цивілізованому світі має широкі права і свободи не тому, що вони проголошені Конституцією. Конституція проголошує ці права і свободи тому, що людина наділена ними від природи», – стверджував Л. Юзьков[2].
Видається, що Україна, як правова держава, декларуючи в Конституції людину найвищою соціальною цінністю, бере на себе зобов’язання гарантувати, охороняти й забезпечувати реалізацію її основоположних прав і свобод. Права і свободи людини є не лише правовими конструкціями, а й фундаментальними елементами суспільного життя, що визначають характер взаємодії між особою, суспільством і державою. Їх реальне забезпечення в умовах «людиноцентричної системи конституційних цінностей»[3] передбачає не лише наявність нормативної бази, а й ефективне функціонування правозастосовних інститутів, незалежного судочинства й правової просвіти населення. Як зазначає Конституційний Суд України, «конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування й розвитку Українського народу, а тому держава зобов’язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це неприпустимо в правовій державі»[4].
Здавалося б, за наявності такого надійного підґрунтя та гаранта, як Основний Закон, людина не мала б жодних підстав відчувати себе незахищеною. Втім, у сучасних реаліях права та свободи індивіда зазнають чималих обмежень, що, як наслідок, створює суттєве занепокоєння у свідомості й житті людини. Так, на конституційному рівні закріплено низку прав і свобод, що відповідають міжнародним стандартам, відображеним у таких актах, як: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й Європейська конвенція з прав людини. Одне з ключових місць серед них посідає право кожного на отримання професійної правничої допомоги, яке в національному законодавстві гарантоване частиною 1 статті 59 Конституції України.
Виходячи зі змісту статті 131-2 КУ, для надання правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Доцільно зауважити, що інститут адвокатури в умовах сучасності відіграє вкрай важливу роль для суспільства загалом та для кожної людини окремо, адже в сучасному правовому полі посідає центральне й безальтернативне місце, слугуючи гарантом безпеки. Таким чином, через призму адвокатської діяльності держава гарантує людині, окрім доступу до професійної правничої допомоги, загальне відчуття правового спокою й захищеності. В одному зі своїх рішень (справа про право на правову допомогу від 30 вересня 2009 року) Конституційний Суд України наголосив, що «право вільно отримувати правову допомогу адвоката» є проявом реалізації державою «обов’язку забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах із державними органами»[5]. Схожу позицію щодо значення професійної допомоги адвоката для гарантування людських прав КСУ висловив у низці інших рішень[6].
У демократичному суспільстві адвокатура функціонує як незалежна інституція, на чому наголошує Конституція України в абзаці 2 статті 131-1 та Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у частині 2 статті 5. Поняття «незалежність» є одним з головних принципів адвокатської діяльності, важливою гарантією верховенства права в демократичному суспільстві. За сутністю незалежність адвокатури тлумачиться як непідпорядкованість цього інституту державі, убезпечення від будь-якого стороннього втручання. Реалізація цього принципу в професійній діяльності адвоката передусім знаходить відображення у взаємовідносинах адвокат-держава.
Як передбачається в Стандартах незалежності юридичної професії, ухвалених Міжнародною асоціацією юристів, незалежність юридичної професії є важливою гарантією дотримання й захисту прав людини та необхідна для ефективного й належного доступу до юридичних послуг[7]. Справедлива система здійснення правосуддя, яка гарантує незалежність адвокатів у виконанні їхніх професійних обов’язків без будь-яких неналежних обмежень, тиску чи втручання, прямого чи опосередкованого, є невід’ємною частиною встановлення й підтримки верховенства права.
Говорячи про інститут адвокатури як невід’ємну частину системи правосуддя, варто зауважити, що ключове становище в ній відведено особі адвоката, який є його безпосереднім «обличчям» і водночас суб’єктом виконання покладених на інститут адвокатури завдань. Правничим підґрунтям діяльності адвоката слугують гарантії, які передбачені як у національному законодавстві, зокрема в статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», так і в міжнародному праві. До джерел міжнародного права, в яких містяться стандарти незалежності адвоката, зокрема, належать Основні принципи щодо ролі юристів[8], Стандарти Міжнародної юридичної асоціації щодо незалежності юридичної професії[9] тощо.
Загалом, профільний Закон України передбачає 17 основоположних гарантій, які держава має забезпечити адвокату під час здійснення ним повноважень, щоб він мав змогу діяти вільно й неупереджено в межах Закону та інтересів особи, яка звернулася за правничою допомогою.
Однак упродовж останніх років у ЗМІ періодично з’являється інформація про безпідставне кримінальне переслідування адвокатів, яке здійснюється з метою тиску на них, що в разі підтвердження може свідчити про небезпечну тенденцію до порушення гарантій адвокатської діяльності[10]. Важливо наголосити, що відкриття кримінальних проваджень, проведення слідчих (розшукових) дій (зокрема, обшуків як у квартирах, так і в робочих приміщеннях правозахисників), встановлення засобів прослуховування в кабінетах, вручення підозр (про що йдеться в таких публікаціях) може мати й законний характер. Проте якщо все перелічене є безпідставним, застосовується внаслідок виконання адвокатом його обов’язків, – у такому разі йдеться про порушення гарантій адвокатської діяльності, що неминуче негативно впливає на можливість захисту прав людей, яким такий адвокат надає правничу допомогу.
Водночас системність і періодичність дій органів досудового розслідування щодо кримінального переслідування адвокатів (яке, як правило, навіть не завершується направленням обвинувального акта до суду) свідчить про потребу виявлення недоліків законодавства, передусім кримінально-процесуального, а також удосконалення механізму реалізації законодавчих гарантій адвокатської діяльності.
Слід зазначити, що лише за період весни 2025 року у ЗМІ з’явилася інформація щодо: ситуації, пов’язаної зі встановленням засобів для прослуховування в офісах адвокатів без попереднього внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань; проведення так званого «невідкладного» обшуку в адвоката в рамках кримінального провадження, відомості про яке були внесені до ЄРДР 2021 року тощо. І це лише ті випадки, які отримали медійне висвітлення. Яка ж кількість аналогічних ситуацій залишається неоприлюдненою – невідомо.
Одним з найрезонансніших випадків останнього часу (весна 2025 року) є проведення обшуків у житлі та офісі адвоката, який надавав правничу допомогу клієнту у справі щодо його звільнення з посади в Товаристві. У результаті цих слідчих дій було вилучено носії інформації, що містять адвокатську таємницю, а адвоката повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого статтею 206 КК України – «Протидія законній господарській діяльності». Вже сама суть підозри дає підстави для висновку про її зв’язок із виконанням адвокатом професійних обов’язків щодо надання правничої допомоги клієнту.
З формального погляду, дії органу досудового розслідування видаються такими, що відповідають вимогам Кримінального процесуального закону України. Адже слідчу (розшукову) дію – обшук – було проведено на підставі ухвали слідчого судді, як цього вимагає частина 2 статті 234 КПК України, а передумовою, як видається, слугувало надання слідством належних аргументів, які були оцінені судом як достатні й обґрунтовані для винесення відповідного процесуального рішення. Разом з тим як сама суть підозри, так і недостатня аргументованість процесуальних рішень у цій справі, і порядок проведення слідчих дій (зокрема, факт вилучення в захисника носіїв інформації, що містять адвокатську таємницю), свідчать про порушення гарантій адвокатської діяльності, передбачених:
- пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» – «заборона будь-якого втручання здійсненню адвокатської діяльності»;
- пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» – «заборона проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов’язаних із здійсненням адвокатської діяльності».
Насамперед, слід пам’ятати, що адвокат наділений спеціальним правовим статусом, а тому аргументи, які надалі складуть загальну підставу проведення обшуку, повинні проходити максимально прискіпливе вивчення й фільтрацію як з боку органу досудового розслідування, який подає клопотання про дозвіл на проведення слідчої (розшукової) дії, так і з боку слідчого судді, який надає «зелене світло» для проведення обшуку.
ЄСПЛ у справі «Heino v. Finland»[11] (п. 43); «Kolesnichenko v. russia»[12] (п. 31) зазначив, що роль, яку відіграють адвокати в захисті прав людини, є причиною того, чому обшуки в належних їм приміщеннях мають бути предметом особливо суворого контролю. З огляду на те, що, як правило, на носіях інформації адвоката одночасно можуть зберігатися дані багатьох клієнтів, виникає ризик порушення недоторканності конфіденційної інформації широкого кола осіб. При цьому зазвичай це чутлива інформація, пов’язана із захистом конституційних прав людини. Окрім того, такі порушення гарантій адвокатської діяльності негативно впливають на формування професійної мотивації серед студентства й молодих фахівців, що як наслідок ставить під загрозу оновлення складу правничої спільноти. Без поповнення адвокатури компетентними й умотивованими молодими спеціалістами вона ризикує втратити ефективність, а в ширшій перспективі – здатність виконувати одну з ключових функцій у правовій державі.
Поряд із цим не підлягає сумніву, що адвокатура не є замкненою в собі професійною спільнотою й не може бути наділена абсолютним імунітетом, оскільки це суперечитиме принципам правової держави. Статус адвоката чи наявність гарантій щодо адвокатської таємниці не повинні розцінюватися як привілей або використовуватися як ширма для незаконних дій, а отже, у разі наявності обґрунтованих підозр щодо вчинення ним кримінального правопорушення, до такої особи мають застосовуватися передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України заходи процесуального впливу. ЄСПЛ у справі «André and Another v. France»[13] (п. 42) наголосив, що вкрай важливо забезпечити суворі рамки для таких заходів. У кожному випадку заходи з боку органів досудового розслідування щодо адвокатів мають бути обмежені гарантіями адвокатської діяльності. Однак складність цього питання полягає в необхідності пошуку й дотримання розумного компромісу між правомірним застосуванням процесуальних заходів щодо адвокатів із одночасним дотриманням гарантій, що забезпечують незалежність адвокатської діяльності. Дотримання такого балансу слугуватиме основою для збереження довіри до правничої професії й системи правосуддя загалом.
Аналіз Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Порядку дій з питань забезпечення гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних і соціальних прав адвокатів», Кримінального процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що законодавцем досконало не визначено ані порядку подання клопотання про проведення обшуку в адвоката стороною обвинувачення до слідчого судді, ані процедури проведення такої слідчої (розшукової) дії в приміщеннях правозахисника, ані положень, які б відображали подальші необхідні дії, що їх має вчинити сторона обвинувачення щодо вилученого майна в адвоката, – у такому контексті та розумінні, щоб це мало розумну межу із дотриманням гарантій адвокатської діяльності. Разом з тим, як зазначає ЄСПЛ у справі «Petri Sallinen і and Others v. Finland»[14] (п. 90); «Wolland v. Norway»[15] (п. 62), проведення обшуку в помешканні адвоката чи іншому його володінні має бути предметом дуже чіткого й точного правового регулювання.
На моє глибоке переконання, для унеможливлення втручань та перешкод у здійсненні правомірної адвокатської діяльності необхідні адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Цю проблему можна вирішити шляхом поетапного внесення змін та доповнень до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що сформує надійний механізм гарантування професійної діяльності адвоката.
Першочергової уваги та врегулювання потребує етап звернення до слідчого судді з клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії – обшуку. Так, частина 2 статті 234 КПК України передбачає, що обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду, у межах територіальної юрисдикції якого розташований орган досудового розслідування, а у кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, – на підставі ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду. У зв’язку з цим доцільним є внесення змін до зазначеного положення, зважаючи на необхідність забезпечення більшої неупередженості та об’єктивності під час розгляду відповідних клопотань. Доречно запровадити механізм автоматизованого розподілу клопотань про дозвіл на проведення обшуку у адвокатів між слідчими суддями всіх судів України, незалежно від територіального розташування органу досудового розслідування. Така модель, що реалізує принцип транс-територіальної юрисдикції, сприяла б зменшенню ризиків зловживань та упередженого ставлення з боку слідчого судді, а також забезпечувала б якісний, об’єктивний та ретельний судовий контроль за втручанням у діяльність адвоката. Крім того, враховуючи можливі професійні чи соціальні зв’язки між слідчим суддею та учасниками кримінального провадження в межах одного регіону, перенесення розгляду подібних клопотань до судів інших територіальних юрисдикцій може стати додатковим запобіжником від суб’єктивного впливу.
Наступним питанням, що потребує нормативного врегулювання, є можливість оскарження ухвали про надання дозволу на проведення обшуку в порядку статті 309 КПК України, а також сама процедура проведення слідчої (розшукової) дії у володінні або приміщенні адвоката. Оскільки положення статті 309 КПК України передбачають вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені на етапі досудового розслідування, і серед них відсутня ухвала про дозвіл на проведення обшуку (передбачена лише можливість подання заперечень під час підготовчого провадження в суді), виникає нагальна потреба доповнити зазначену статтю пунктом, що передбачав би можливість апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку у володінні або приміщенні адвоката на етапі досудового розслідування. Такий підхід зумовлений тим, що від моменту проведення слідчої (розшукової) дії, під час якої зазвичай вилучаються документи чи інші носії, що містять адвокатську таємницю, до початку підготовчого судового засідання може пройти тривалий час. За цей період орган досудового розслідування отримує повний доступ до конфіденційної інформації клієнтів адвоката, що прямо суперечить гарантії заборони вилучення документів, пов’язаних зі здійсненням адвокатської діяльності.
Окрім цього, виправданим є доповнити Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» статтею, що регламентувала б особливості проведення обшуку у володінні або приміщенні адвоката. Особливу увагу слід приділити процедурі вилучення носіїв інформації або документів, зазначених в ухвалі слідчого судді, які можуть містити відомості, що становлять адвокатську таємницю. У цьому контексті доцільно закріпити обов’язок уповноваженого члена Ради адвокатів регіону, участь якого має бути забезпечена в обов’язковому порядку, щодо здійснення перевірки документів або інформації, що підлягають вилученню, на предмет наявності в них адвокатської таємниці. У разі виявлення ознак конфіденційної інформації необхідно передбачити чітку заборону слідству на доступ до відповідних матеріалів без згоди клієнта. Наразі зазначене положення, саме в контексті надання можливості отримання адвокатом від клієнта такої згоди, передбачене у Порядку дій з питань забезпечення гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних і соціальних прав адвокатів. Однак у чинному формулюванні воно визначено як право такого уповноваженого про це повідомити. Доцільно закріпити цей механізм як обов’язковий.
У разі ігнорування зазначеної заборони уповноважений член Ради адвокатів регіону має скласти окремий висновок одразу після завершення обшуку, в якому буде поетапно викладено суттєві порушення, вчинені органом досудового розслідування в частині недотримання гарантій. Надважливо, щоб таке викладення інформації відбувалося не лише в завершальній частині протоколу, який на загальних засадах складається стороною обвинувачення, але й щоб набуло статусу самостійного документа. Таким чином, можливість подання скарги на ухвалу слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку з долученням складеного висновку уповноваженим членом Ради адвокатів регіону дасть Суду можливість комплексно оцінити ситуацію. Окремої уваги також заслуговує доцільність доповнення Кримінального процесуального кодексу України положенням, що передбачало б обов’язок органів досудового розслідування у встановлений строк після проведення у адвоката обшуку та вилучення речей, зазначених в ухвалі слідчого судді, звертатися з клопотанням про накладення арешту на таке майно. Такий імператив сприяв би підвищенню ефективності судового контролю та аналізу правомірності самого вилучення. Наведене має особливе значення у випадках проведення обшуку у володінні адвоката, коли існує ризик посягання на адвокатську таємницю. Повторне дослідження Судом правомірності вилучення тих чи інших речей дозволить встановити, чи дійсно у цьому є потреба, чи це не порушує гарантій адвокатської діяльності та чи перебування таких речей у розпорядженні сторони обвинувачення не посягатиме на права інших осіб.
Важливою під час розгляду клопотання про накладення арешту на таке майно є обов’язкова участь адвоката, у якого проводився обшук, клієнта, щодо якого міститься інформація у вилучених матеріалах, а також уповноваженого члена Ради адвокатів регіону. Такий підхід забезпечить додатковий процесуальний баланс, а також сприятиме істотній мінімізації ризиків зловживань з боку органів досудового розслідування.
Наведена позиція вже знаходить відображення в судовій практиці. Зокрема, ухвалою слідчого судді Святошинського районного суду міста Києва від 23.09.2021 року у справі No 759/20261/21 передбачено: «…навіть якщо ухвалою слідчого судді про обшук надано дозвіл на вилучення певного майна, це не звільняє слідчого від обов’язку звернутися до слідчого судді з клопотанням про арешт майна для перевірки наявності підстав для обмеження власника майна у його конституційному праві володіти, користуватися та розпоряджатися майном»[16]. Проте законодавче закріплення такої вимоги може слугувати додатковою гарантією.
Запропонований підхід узгоджується з положеннями зарубіжного законодавства, зокрема Кримінального процесуального кодексу Франції[17], який передбачає ефективний механізм захисту професійних прав адвоката у разі втручання в його діяльність під час проведення слідчих дій.
Так, відповідно до статті 56-1 зазначеного Кодексу, обшук у приміщенні адвоката дозволяється в присутності голови адвокатської палати (bâtonnier) або його представника. Ключовим моментом є не лише забезпечення процесуального контролю під час самого обшуку, а й особлива увага до подальшої долі вилучених матеріалів. У разі вилучення документів, електронних носіїв чи інших предметів, що потенційно містять адвокатську таємницю, їх вивчення та використання допускається лише після судового розгляду. Причому на такому розгляді є обов’язковою присутність не лише прокурора, а й самого адвоката, у якого проведено обшук, та представника голови адвокатської палати. Такий підхід формує багаторівневу гарантію недопущення зловживань та дозволяє здійснити справжню правову оцінку обґрунтованості втручання у сферу захищених професійних прав.
Наведена французька модель демонструє приклад ефективного запобігання ризику порушення адвокатської таємниці та посилення інституційної ролі адвокатури в системі кримінального судочинства. Залучення представника адвокатської спільноти до оцінки обґрунтованості обмежень прав адвоката дозволяє забезпечити не лише баланс сторін, а й зберегти довіру до процесуального механізму захисту прав учасників провадження.
Висновки. Адвокатура сьогодні є невід’ємною та надзвичайно важливою складовою правової держави, що виступає гарантом захисту людських прав і свобод. За своєю сутністю, цей інститут не лише забезпечує реалізацію конституційного права кожної особи на правничу допомогу, а й відіграє ключову роль у функціонуванні системи правосуддя, слугуючи своєрідним індикатором рівня демократичності та правової культури держави. Для якісного функціонування адвокатури необхідною умовою є забезпечення її повної професійної незалежності, яка реалізується через ефективне дотримання всіх гарантій, передбачених статтею 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Важливо усвідомлювати, що адвокатура не є ізольованим професійним середовищем: її ефективність прямо впливає на становище особи, яка звертається за правничою допомогою, та на рівень дотримання прав людини загалом. Будь-який тиск, втручання чи обмеження щодо адвоката – як «домінантного обличчя» – це не лише порушення його професійних прав, а й посягання на гарантії правового захисту особи. Здійснення будь-якого утиску має далекосяжні наслідки, що виходять за межі суто професійної спільноти та трансформуються у втрату довіри до системи правосуддя загалом.
Зважаючи на те, що адвокат є обличчям системи захисту людських прав, будь-які необґрунтовані, непропорційні дії, спрямовані на обмеження його діяльності, зокрема втручання чи перешкоджання діяльності, необґрунтоване вилучення документів тощо, сприймаються суспільством не лише як загроза, а й як свавілля з боку держави.
Зважаючи на це, існує нагальна необхідність врегулювання окремих гарантій адвокатської діяльності, зокрема доповнення Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» нормами, що сприяли б поліпшенню механізму дотримання гарантій адвокатської діяльності та належному забезпеченню принципу незалежності адвокатури як фундаментальної передумови реалізації права на ефективний захист кожної особи.