Вступ. Європейська інтеграція України є одним із ключових напрямів сучасної державної політики, що має глибокі наслідки для національної правової системи, інститутів державної влади та суспільних відносин загалом. Досягнення Україною статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу 23 червня 2022 року та закріплення у Конституції стратегічного курсу на членство в ЄС і НАТО (Закон від 7 лютого 2019 року) стали важливими етапами цього процесу. Проте європейська інтеграція — не лише політичний чи економічний проєкт, а насамперед складний конституційно-правовий феномен, який потребує належного наукового осмислення. Дослідження сутності та системи конституційно-правового забезпечення євроінтеграції України набуває особливої ваги в умовах трансформації міжнародного правопорядку, переосмислення змісту державного суверенітету та зростання значення наднаціональних інституцій. При цьому необхідним є відхід від вузькоінституційного аналізу на користь міждисциплінарної методології, що враховує взаємозв’язок політичних, соціальних, економічних і, найважливіше, конституційно-правових аспектів інтеграції.
Метою цієї статті є з’ясування сутності конституційно-правового забезпечення європейської інтеграції України в контексті концепції багаторівневого конституціоналізму.
Виклад основного матеріалу. Традиційна у європейській доктрині концепція «конституціоналізації» дає змогу описати процес поступового впровадження наднаціональних норм у національні правові системи. Проте для аналізу сучасного етапу європейської інтеграції України цей підхід, хоча й корисний для фіксації нормативних змін, має очевидні обмеження. Він тяжіє до механістичної моделі одностороннього «вливання» норм права Європейського Союзу у внутрішнє право, залишаючи поза увагою складний, двоспрямований характер конституційної взаємодії, який радше нагадує діалог. Для України, що перебуває на етапі глибоких трансформацій, такий підхід є невиправдано обмеженим, оскільки він не повною мірою враховує необхідність легітимації інтеграційних процесів всередині суспільства та захисту фундаментальних засад національного конституційного ладу, або так званої «конституційної ідентичності». Окрім цього, він не дає можливості врахувати реалії, спричинені триваючою російсько-українською війною та задекларованою агресором метою — зруйнувати українську державність і знищити національну ідентичність України.
Процес інтеграції — це не пасивне сприйняття, а активне співналаштування, де національне конституційне будівництво і європейські стандарти перебувають у постійній взаємодії.
Саме тут на передній план виходить концепція «багаторівневого конституціоналізму» — теоретична рамка, що враховує одночасну дію кількох взаємопов’язаних рівнів конституційного регулювання: національного, де Конституція держави є основним джерелом легітимності інтеграції; наднаціонального, де правовий порядок ЄС функціонує як автономна система; та глобального, де універсальні стандарти прав людини та міжнародного права формують загальний контекст[1]. Застосування цієї концепції дає змогу відтворити структурну складність процесу та пояснити, як зміни на одному рівні зумовлюють модифікації на інших. У цьому світлі європейська інтеграція постає як найяскравіший приклад практичної реалізації глобального конституціоналізму на регіональному рівні[2],[3]. Для правової системи України така перспектива відкриває можливість формування власної моделі конституційної адаптації, здатної до інтеграції в європейський простір, що є «спільнотою права» (Rechtsgemeinschaft), без втрати ключових ознак державності.
Концепція багаторівневого конституціоналізму є відносно новою у європейській правовій доктрині, але її практичне значення зростає з кожним етапом розширення Європейського Союзу. Вона виникла як спроба подолати обмеження традиційного конституціоналізму, що зосереджувався лише на державі-нації. Багаторівневий конституціоналізм визнає, що суверенітет та конституційні повноваження можуть існувати на різних рівнях, а їхній взаємозв’язок утворює складну, неієрархічну мережу. У контексті України це означає, що Конституція України[4] залишається «конституційним якорем» для всіх інтеграційних процесів, а її норми слугують основою для передачі повноважень на наднаціональний рівень. Водночас український конституційний лад повинен поступово адаптуватися до верховенства права ЄС у сферах, де повноваження вже передано або будуть передані.
Ключовим аспектом, що потребує осмислення, є поняття «конституційної ідентичності». Якщо для Німеччини, Нідерландів чи Польщі це вже сформоване доктринальне поняття, що використовується для захисту своїх конституційних засад від потенційного втручання з боку права ЄС[5],[6],[7], то для України воно перебуває на етапі становлення. Конституційна ідентичність України, яка ґрунтується на таких засадах, як суверенітет, унітарність, демократична, соціальна та правова держава, а також, після конституційних змін 2019 року, стратегічний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, має бути не статичною, а динамічною категорією. Вона має не блокувати інтеграцію, а, навпаки, слугувати орієнтиром для адаптації, визначаючи межі, за якими інтеграція могла б загрожувати фундаментальним цінностям.
Для розуміння концепції «конституційної ідентичності» у контексті України, що лише формується, надзвичайно важливо, на наш погляд, звернутися до практики Федерального конституційного суду Німеччини, який є одним із ключових «сторожів» національного конституціоналізму. Ще у 1974 році, у своєму знаменитому рішенні у справі «Solange I»[8], суд заявив, що він залишає за собою право перевіряти застосування вторинного права ЄС (тоді — ЄЕС) на відповідність основним правам, ґарантованим Основним Законом Німеччини. Ця позиція була зумовлена тим, що на той час європейська правова система не мала належного каталогу захисту фундаментальних прав. Згодом, у рішенні «Solange II» (1986)[9], суд визнав, що правовий порядок ЄС уже досяг достатнього рівня захисту прав людини, і втручатиметься лише у виняткових випадках. Проте найвагомішою доктринальною розробкою стала концепція Verfassungsidentität (конституційної ідентичності), яку суд закріпив у пізніших рішеннях (зокрема у справах Honeywell у 2010 році та Weiss у 2020 році). Ця концепція означає, що існує «недоторканне ядро» Основного Закону, що включає, зокрема, принципи людської гідності, демократії, правової та соціальної держави, яке не може бути змінене ані європейським правом, ані навіть внесенням змін до самої Конституції Німеччини. Таким чином, німецький суд зберігає за собою право здійснювати так званий ultra vires контроль — перевірки, чи не вийшли інституції ЄС за межі своїх повноважень, — і тим самим захищає ключові засади німецької державності, навіть якщо це вступає в тимчасовий конфлікт із позицією Суду ЄС. Це яскравий приклад динамічної взаємодії, де національний конституційний суд виконує роль ґаранта національної ідентичності в умовах наднаціональної інтеграції.
Розбудова цієї концепції в українській доктрині є завданням не тільки академічним, а й практичним. Вона сприяє сформулювати національну позицію у «судовому діалозі» з Судом ЄС, а також артикулювати цінності, що не підлягають перегляду. Наприклад, ідентичність, сформована під час Революції Гідності, може бути інтерпретована як невід’ємна частина конституційної ідентичності, що вимагає захисту прав людини, незалежності судової системи та боротьби з корупцією, як основоположних принципів, а не просто політичних вимог.
Дослідження цього феномену потребує ширшої методологічної оптики, ніж класичний інструментарій конституційного права. Інтеграційні процеси, окрім суто правового, мають політичний, економічний та соціокультурний виміри. Це вимагає застосування міждисциплінарного підходу, який у цьому контексті не є факультативним, а стає ключовою передумовою отримання цілісної картини[10],[11]. Наприклад, методи політології дають змогу аналізувати конфігурації інтересів у процесі ухвалення рішень на національному та європейському рівнях, а соціологічні дослідження дають змогу оцінити рівень суспільної підтримки інтеграції, що є критично важливим для легітимності конституційних змін. Поєднання структурно-функціонального аналізу з порівняльно-правовими дослідженнями та інституційним аналізом дає змогу описати наявні механізми та передбачити сценарії їхнього розвитку.
Економічний аналіз, наприклад, може пояснити вплив імплементації норм ЄС на конкурентоспроможність певних секторів української економіки, що, своєю чергою, впливає на соціальну стабільність та потребує конституційного захисту прав громадян на соціальне забезпечення. Соціокультурний аналіз, у свою чергу, дає змогу оцінити, як європейські цінності, такі як багатокультурність чи гендерна рівність, сприймаються в українському суспільстві, та як це впливає на легітимність законодавчих змін. Лише інтеграція цих підходів дає змогу уникнути ризиків того, що інтеграція буде сприйматися як нав’язана ззовні, а не як органічний процес.
З огляду на це, пропонується розглядати «конституційно-правове забезпечення» як ширшу категорію, ніж «конституціоналізація». Воно охоплює імплементацію acquis communautaire до національного законодавства, а водночас розбудову та адаптацію автономних конституційних інститутів, здатних забезпечувати стійкість національної правової системи. Такий підхід дає змогу уникнути редукціонізму та підкреслює двосторонній характер процесу — збагачення європейського правового простору українським досвідом та навпаки.
Для глибшого розуміння сутності цього явища доцільно розглядати його у двох комплементарних ракурсах. Взаємозв’язок між ними є діалектичним: система (інструментально-нормативний вимір) є потенціалом, нормативним каркасом чинного конституційного порядку, тоді як механізм (функціонально-діяльнісний вимір) — це динамічна реалізація цього потенціалу через конкретні дії. Для того щоб система запрацювала як ефективний механізм, ключовими елементами є принципи та суб’єкти. Саме принципи (верховенство права, демократія), закріплені в Конституції, слугують цінностями та цілями, які направляють інтеграцію. Водночас суб’єкти (Президент, Верховна Рада, уряд, судові інституції та громадянське суспільство) є акторами, що перетворюють статичні норми на дієві практики. Наприклад, наявність конституційної норми про стратегічний курс на членство в ЄС сама по собі є частиною системи; але механізм забезпечення активується лише тоді, коли відповідні органи влади ухвалюють закони, спрямовані на імплементацію acquis, а судові інституції забезпечують їх неухильне виконання та захист прав, що ґрунтуються на цьому праві. Таким чином, система визначає, «що» робити, а механізм пояснює, «як» і «хто» це робить, перетворюючи конституційні норми з декларацій на реальну інституційну практику.
Таким чином, можемо перейти до першого — інструментально-нормативного: це статична система засобів, яка охоплює необхідні й факультативні конституційні заходи (норми Конституції[12], спеціальні «євроінтеграційні» застереження, ратифіковані міжнародні договори[13], імплементаційні закони тощо). Своєю чергою, другий — функціонально-діяльнісний: це динамічний механізм, що становить сукупність цілеспрямованих дій суб’єктів публічної влади, спрямованих на виконання юридичних зобов’язань щодо вступу та участі в ЄС. Такий поділ, що розмежовує статику (структуру) і динаміку (процес), дозволяє уникнути методологічної плутанини, зберігаючи цілісність аналізу.
З доктринальної точки зору потрібно чітко розрізняти «конституціоналізацію» та «конституційно-правове забезпечення». Конституціоналізація — це процес переведення певних норм і принципів на найвищий нормативний рівень, що зазвичай виявляється внесенням змін до Конституції[14]. Натомість конституційно-правове забезпечення є ширшим поняттям. Воно включає конституціоналізацію як один зі складників, доповнюючи її правотворчими та правозастосовними практиками, інституційною розбудовою (наприклад, створенням органів для координації процесів євроінтеграції), системою контролю та механізмами залучення громадськості. Інакше кажучи, конституціоналізація є переважно зміною нормативної форми, тоді як конституційно-правове забезпечення передбачає трансформацію форми і змісту, поєднану з реальними інституційними перетвореннями.
Практична реалізація цього ширшого поняття вимагає чіткого переліку компонентів системи. На основі аналізу можна виокремити такі взаємопов’язані елементи: (а) принципи — верховенство права, демократія, захист прав людини, які є ціннісною основою ЄС[15]; (б) нормативна основа — Конституція України[16], міжнародні договори (зокрема Угода про асоціацію[17]), внутрішні закони й підзаконні акти; (в) суб’єкти — органи державної влади, судові інституції, громадянське суспільство; (г) механізми — правотворення, імплементація acquis, судовий захист. Взаємодія цих елементів формує структуру, яка дозволяє не лише формально відповідати вимогам Копенгагенських критеріїв, а й забезпечити стійкість перетворень.
Особливу увагу слід приділити ролі судової влади та органу конституційної юстиції. Судді, передусім Конституційного Суду, опиняються в авангарді багаторівневої взаємодії. Вони мають тлумачити межі дії національної конституції з огляду на примат європейського права, водночас виконуючи роль ґаранта конституційної ідентичності. Практика держав-членів ЄС показує, що конфлікти між національними конституційними судами та Судом ЄС не є винятком, а закономірним елементом багаторівневого правозастосування, що потребує інструментів «судового діалогу»[18]. Цей діалог є механізмом вирішення колізій та інструментом взаємної адаптації правових систем. Для України розбудова такого механізму є стратегічним завданням, що дозволить у майбутньому уникнути гострих конституційних криз.
Передача частини повноважень наднаціональному рівневі є одночасно юридичною та політичною операцією. Такі явища, як-от євроскептицизм[19] чи кризи довіри до інституцій, ускладнюють ухвалення рішень, що передбачають обмеження традиційного суверенітету. Тому конституційно-правове забезпечення повинно включати інструменти підвищення демократичної легітимності: прозорі процедури, громадські консультації та підвищення підзвітності інституцій[20]. Без широкої суспільної підтримки навіть досконало розроблені правові механізми можуть виявитися недієвими.
Важливим елементом для України є конституційне закріплення стратегічного курсу на членство в ЄС у 2019 році[21]. Це не просто політична декларація в преамбулі, а, зважаючи на юридичну природу преамбули як ключа до тлумачення Основного Закону[22],[23], — є встановленням конституційного імперативу для всіх гілок влади. Водночас сам факт внесення змін до статей 85, 102 та 116 Конституції не усуває проблем стосовно конкретних механізмів передання повноважень та співвідношення джерел права, що вимагає подальших рішень.
Вимоги ЄС стосуються як формального ухвалення норм, так і їхнього практичного застосування: незалежна судова влада, антикорупційні органи з реальними повноваженнями (НАБУ[24], САП[25], ВАКС[26]). Наявність формальних процедур без функціональної спроможності створює ризик «паперового» реформування, коли acquis закріплено в законах, але не діє на практиці. Відтак конституційно-правове забезпечення повинно передбачати інституційні інвестиції в спроможність держави. Це стосується кадрового потенціалу та фінансового й організаційного забезпечення новостворених інституцій, що є необхідною умовою їхньої ефективності та незалежності.
Підсумовуючи, варто звернути увагу на дві ключові інституційні пропозиції. По-перше, створення постійного координаційного центру на високому урядовому чи президентському рівні для системної синхронізації реформ, що усуне дублювання функцій та забезпечить цілісність державної політики. По-друге, інституціоналізація форм судового діалогу між українськими судами і Судом ЄС, що може включати регулярні консультації та розробку доктринальних підходів до вирішення потенційних колізій. Обидві пропозиції ґрунтуються на розумінні, що конституційно-правове забезпечення інтеграції є стратегічною інституційною побудовою. Наукове та політичне завдання полягає в тому, щоб забезпечити впровадження таких рішень у спосіб, що мінімізує ризики та максимізує спроможність держави, — аби членство в ЄС стало результатом стійкої інституційної адаптації.
Висновки. Проведене дослідження дозволило сформулювати низку узагальнених висновків. Було обґрунтовано, що міждисциплінарний підхід та концепція багаторівневого конституціоналізму є найбільш адекватною методологічною основою для аналізу європейської інтеграції України.
Сутність багаторівневого конституціоналізму в українському контексті полягає у визнанні того, що процес вступу до ЄС означає входження до складного правового простору, де національний конституційний лад починає взаємодіяти з автономним та верховним правовим порядком Європейського Союзу. Ця взаємодія не є ієрархічним підпорядкуванням, а динамічним процесом співіснування, який вимагає від України розроблення механізмів узгодження примату права ЄС із захистом фундаментальних цінностей власної Конституції, що становлять її конституційну ідентичність. Це фундаментальний зсув від класичного розуміння суверенітету до моделі поділеного та взаємообмеженого суверенітету в рамках європейської спільноти.
На основі цієї методології сформульовано авторське бачення поняття та системи конституційно-правового забезпечення. Воно визначається як комплексна, багаторівнева категорія, що значно ширша за традиційне поняття «конституціоналізація». Запропоновано розглядати її у двох аспектах: як систему (статичний, інструментально-нормативний вимір), що включає принципи, нормативну основу, суб’єктів та механізми; й як механізм (динамічний, функціонально-діяльнісний вимір), що відображає процес реалізації цієї системи. Такий підхід дозволяє перейти від спрощеної моделі простої імплементації норм ЄС до цілісного бачення євроінтеграції як процесу глибокої інституційної та правової адаптації. Це означає, що успішна інтеграція залежить від розбудови спроможних і незалежних інституцій, ефективності судового діалогу та наявності стійких механізмів легітимації інтеграційних рішень у суспільстві.