За даними The Economist, вибори в Україні можуть відбутися вже у липні цього року. Для збереження суверенітету і демократії готуватись до них потрібно вже зараз, кажуть опитані DW експерти.
Вибори в Україні можуть відбутися вже в липні, незабаром після скасування воєнного стану, якого у Вашингтоні сподіваються досягти до 20 квітня, пише у неділю, 30 березня, видання The Economist із посиланням на джерела. За даними журналістів, президент України Володимир Зеленський планує обиратися на свій другий термін, і “минулого тижня” скликав нараду, на якій доручив своїй команді організувати вибори після повного припинення вогню.
Вимоги провести вибори в Україні неодноразово звучали як від США, так і від РФ. 19 лютого президент США Дональд Трамп навіть назвав президента України “диктатором без виборів”. Сам Зеленський неодноразово неодноразово підкреслював, що проведення виборів в Україні можливе лише після завершення активних бойових дій та скасування воєнного стану.
Наприкінці лютого Верховна Рада України навіть затвердила резолюцію “Про підтримку демократії в умовах агресії РФ”. Поруч із заявою про підтримку Володимира Зеленського та закидами щодо нелегітимності президента Росії Володимира Путіна документ містить сміливу обіцянку: провести вибори президента України “щойно на її території буде забезпечено всеохоплюючий, справедливий і сталий мир”.
Водночас експерти профільних організацій сходяться на думці: на шляху першого повоєнного голосування чимало складних питань.
Найочевиднішим викликом для майбутнього плебісциту є питання безпеки. Попри те, що щоденні обстріли стали для багатьох мешканців України вже звичною загрозою, навряд чи хтось у владі візьме на себе відповідальність за життя та здоров’я мільйонів громадян, що якоїсь неділі потягнуться на дільниці для голосування. Вкрай ризикованою в таких умовах буде і будь-яка масова агітація, дебати чи зустрічі кандидатів з виборцями.
Саме із цим фактором пов’язані вимоги гарантій безпеки, на яких наполягає Київ у переговорах – перемир’я має означати не лише тимчасове припинення вогню на фронті, а й максимальну впевненість у тому, що виборчі дільниці не стануть об’єктами повітряних чи терористичних атак. Однак навіть таку можливість не можна виключати повністю, вважає Ольга Айвазовська, голова громадської мережі “Опора”, що спостерігає за виборами в Україні. Вона закликає шукати способи захисту результатів голосування.
“З огляду на нинішню ситуацію з нападами на ТЦК, з диверсіями на залізниці, можна бути впевненим, що Росія розігруватиме цей сценарій із виборчими дільницями. Тож повоєнне виборче законодавство має містити відповідь: а що ж робити з процесом голосування чи підрахунком голосів у такому випадку, як фіксувати втручання у виборчий процес навіть у разі імітації теракту”, – пояснює експертка.
Інша велика проблема пов’язана із особливостями устрою української виборчої системи: за нею повнолітні громадяни, що мають право на участь у загальнонаціональному чи місцевому голосуванні, обліковуються в окремому списку – Державному реєстрі виборців. Центральна виборча комісія, яка управляє цим переліком, вимкнула доступ до нього ще в перший день повномасштабного вторгнення – як заради збереження самого списку, так і задля безпеки даних громадян. Тоді в реєстр було вписано близько 34,7 мільйона виборців.
Лише в грудні 2023 року ЦВК частково відновила роботу з базою даних – однак її працівники поки що переважно актуалізовують адреси виборчих дільниць через масштабні перейменування населених пунктів та вулиць. А ще підраховують втрати: станом на 2024 рік внаслідок бойових дій лише на підконтрольних Києву територіях було пошкоджено 7,5 тисячі приміщень для голосування.
Виборці в українському реєстрі прив’язані до своєї виборчої адреси, що зазвичай співпадає з адресою постійного місця проживання. Процедура зміни виборчої адреси роками лишалась доволі марудною – це був своєрідний запобіжник проти фальсифікації голосування. Лише в 2019 році її спростили з огляду в першу чергу на велику кількість вимушених переселенців з Криму та Донбасу.
Після повномасштабного вторгнення кількість ВПО збільшилась у рази – за даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), станом на грудень 2024 року їх було понад 3,6 мільйона. Водночас чимало переселенців далеко не завжди реєструють своє нове місце проживання у нових територіальних громадах або роблять це несвоєчасно, звертають увагу автори дослідження Центру Разумкова. “Як наслідок, виборча адреса таких виборців вважатиметься на окупованих територіях, тобто не буде актуальною та достовірною для цілей першого повоєнного виборчого процесу”, – зазначають автори звіту.
Ще більше, ніж внутрішніх переселенців, біженців з України за кордоном – за даними МОМ, на кінець 2024 року таких було близько 6 мільйонів. Для участі у виборах їм слід було б у першу чергу стати на консульський облік, однак більшість громадян уникають цієї процедури, свідчать дані МЗС.
Та навіть для зареєстрованих біженців організувати голосування на закордонному виборчому окрузі буде вкрай непросто. Досі виборчі дільниці працювали переважно в консульських установах, вочевидь, ті не здатні будуть прийняти десятки тисяч громадян за один день. Для відкриття нових дільниць потрібно буде орендувати чималі приміщення принаймні в найбільших містах, де осіли українці – вочевидь, за фінансової та організаційної підтримки місцевих урядів. І якщо у випадку з країнами ЄС на таку допомогу можна сподіватись, то що робити з РФ та Білоруссю, де станом на кінець 2024 року, за даними ООН, осіли 1,3 мільйона українців?
Чи варто взагалі давати на перших повоєнних виборах голос тим, хто покинув країну під час війни і не повернувся після її закінчення? Згідно з дослідженням Центру Разумкова, думки широкого загалу щодо цього питання розділились: близько 47 відсотків респондентів підтримують право біженців обирати владу на батьківщині, тоді як близько 36 відсотків – проти.
Примітно, що й самі українці за кордоном втрачають інтерес до політичного життя батьківщини, переконує DW виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький. Так, лише третина з 801 біженця, опитаних КМІС у травні минулого року в Польщі, Німеччині та Чехії висловили бажання проголосувати на наступних виборах.
Ставлення мешканців України до активного виборчого права біженців більш категоричне – понад 80 відсотків опитаних Центром Разумкова минулого літа вважають: громадяни, які покинули країну, не повинні мати права балотуватись до органів влади. Ця думка збігається із зафіксованим у виборчому праві “цензом осілості” – безвиключній забороні балотуватись на виборах тим громадянам, хто покидав Україну на більш ніж 183 дні протягом хоча б одного року.
Попри це, експерти закликають надати активне виборче право біженцям, зокрема й через гендерний склад цієї групи. “Інакше мільйони українок, які вимушено перебувають за кордоном, у разі їх повернення до України будуть позбавлені можливості реалізувати своє конституційне право на участь у виборах в якості кандидатів”, – застерігає депутатка Аліна Загоруйко (“Слуга народу”), голова підкомітету Верховної Ради з питань організації виборів та референдумів. Законопроєкт “Щодо протидії сексизму у виборчих процесах”, який скасовує ценз осілості для біженців, вона разом із широкою групою народних обранців зареєструвала ще минулої весни, однак він і досі не внесений до порядку денного.
У дослідженні Центру Разумкова звертають увагу на ще одну, менш очевидну групу, яку дискримінуватиме нинішній ценз осілості – військовополонених. Втім, це лише одна з багатьох проблем які постануть перед організаторами голосування в українській армії, що сягає мільйона повнолітніх громадян, або близько 3 відсотків передвоєнної кількості виборців. Ніколи раніше військовим частинам не доводилось організовувати виборчі дільниці у безпосередній близькості до лінії фронту та запрошувати на них десятки цивільних спостерігачів, як цього вочевидь вимагатиме наступний плебісцит.
Важливим для ЗСУ – інституції, яка користується найбільшою довірою серед українців – буде й можливість балотуватися на президентських чи парламентських виборах, нагадує Олексій Кошель, очільник Комітету виборців України, ще однієї громадської організації, що стежить за виборчим процесом. Втім, чинне законодавство вкрай обмежує можливості військовослужбовців проводити агітацію, бути довіреними особами кандидатів чи офіційними спостерігачами за виборами.
Здавалося б чимало логістичних проблем наступних повоєнних виборів легко вирішити за допомогою дистанційного голосування – поштою, як це роблять, наприклад, у Німеччині, чи за допомогою електронних систем. Тим більше, що про “демократію в смартфоні” Володимир Зеленський говорить із свого першого виступу на посаді президента.
Найочевиднішим інструментом є державний застосунок “Дія” – нині ним користується понад 21 мільйон громадян як всередині України, так і закордоном. В “Дії” вже зараз проходять загальнонаціональні голосування, щоправда, з не надто важливих питань – наприклад у лютому користувачі обирали делегата на пісенний конкурс “Євробачення”. “Тоді електронна система впала, – нагадує депутатка Аліна Загоруйко, – Тож, очевидно, що зараз цей інструмент не можна вважати надійним”.
У вкрай складних умовах повоєнної України для електронного голосування потрібні будуть екстранадійні механізми захисту серверів та верифікації користувачів, а також вбудовані запобіжники від підкупу чи примусу до голосування. Жодна відома платформа інтернет-виборів не задовольняє повністю всі ці критерії, доходять висновку автори профільного дослідження, підготовленого Радою Європи наприкінці 2024 року на запит підкомітету ВР з питань організації виборів та референдумів. “Таке голосування можливо хіба що на наступних виборах, після підготовки законодавчої бази та кількох пілотних проєктів – щоб зробити це грамотно, потрібні роки”, – прогнозує Загоруйко.
Недостатньою є й довіра українців до електронного голосування: згідно з червневим опитуванням Центру Разумкову таку ідею підтримує лише третина респондентів, тоді як 42 відсотки висловились категорично проти. Інше опитування, проведене в грудні центром СОЦИС свідчить, що частка противників “виборів у Дії” зросла до 49 відсотків.
У поточних умовах українські експерти розглядають електронні комунікації радше як безмежний простір ризиків для демократії. “РФ може втручатись у вибори не лише фізично чи хакерськими методами, але й інформаційно: через медіа, соцмережі, Telegram-канали”, – говорить Ольга Айвазовська з “Опори”.
З нею погоджується і голова комітету Верховної Ради із захисту свободи слова Ярослав Юрчишин (фракція “Голос”), але нагадує: за три роки повномасштабного вторгнення українські медіа та держава виробили чимало механізмів протидії російській дезінформації. Щоправда, частину з них доведеться скасувати разом із режимом воєнного стану – наприклад, телемарафон “Єдині новини”.
“Це стане викликом для телеканалів марафону – позбутись водночас і державного фінансування, і погодження інформаційної політики з Офісом президента. Загалом повернення плюралізму в українські медіа – це перевірка на стійкість”, – прогнозує голова профільного комітету парламенту.
Політична реклама мала б пожвавити медіаринок, що досі не відновився до обсягів 2021 року – раніше передвиборча агітація приносила до чверті річного рекламного ринку. Втім, у повоєнних умовах витрати кандидатів на агітацію будуть вкрай обмеженими, визнають у розмові з DW представники різних політичних таборів. Юрчишин окремо попереджає: на вимогу ЄС Верховна Рада має зробити принципи розміщення політичної реклами більш прозорими.
Відповідний законопроєкт мали б розглянути ще позаминулого року, після масштабного закону “Про медіа”, однак він застряг на розгляді профільного комітету інформполітики, нагадує депутат. Те саме відбувається із іншими ініціативами, присвяченими повоєнному голосуванню, скаржаться DW автори ініціатив і профільні експерти.
“Як тільки ми беремось фахово обговорювати виклики, пов’язані з організацією виборів, шляхи їх подолання, одразу ж несеться тотальна зрада: влада готується до виборів попри війну! І тому, дійсно, зараз парламент ухиляється від цієї теми”, – визнає Аліна Загоруйко.
Щоправда, дискусії у Верховній Раді можуть розтягнутися і надовше: від формату майбутнього голосування залежатиме політична кар’єра й самих депутатів, адже парламентських виборів після війни українське суспільство чекає навіть більше президентських. “Рівень довіри до парламенту вкрай низький, – нагадує Олексій Кошель з Комітету виборців України. – А отже, чимало депутатів та навіть цілі політичні сили ризикують взагалі не потрапити до наступної Верховної Ради”.
Як стверджує The Economist з посиланням на неназваних українських чиновників, “Зеленський спробує заскочити суперників зненацька, призначивши вибори на липень, сподіваючись, що стислі строки дадуть йому змогу балотуватися без суперників”. Такий поворот буде вигідний не тільки президенту, адже, як зазначає співрозмовник видання, тривала кампанія “розірве країну на частини”. Відповідно до чинного законодавства, парламентські вибори мають відбутися через 60 днів після завершення воєнного стану, а президентські – через 90. Нині воєнний стан триває до 8 травня. Якщо його не продовжать, то парламентські вибори можна провести в липні, а президентські лише у серпні.
Однак підготовка до виборів після закінчення війни вимагатиме більше часу, ніж встановлено чинним законодавством, переконаний голова ЦВК Олег Діденко. “Через вплив повномасштабної війни ми потребуємо коригування тих процедур. Зараз, здається, є такий консенсус у суспільстві й серед політиків, що для підготовки виборів після завершення воєнного стану треба більший період часу, ніж той, який визначено законодавством”, – сказав він в інтерв’ю “Українській правді”.
Про це говорить і Ольга Айвазовська з “Опори”, яка в розмові з DW рахує ідеальні терміни підготовки до перших повоєнних виборів: пів року на відновлення реєстру виборців, три-чотири місяці на реформу законодавства і щонайменше рік на його імплементацію, до дев’яти місяців на підготовку міжнародних спостерігачів до українських умов і до року на самовідновлення демократичного середовища. Плюс три місяці на першу кампанію кандидатів. “Виходить приблизно півтора року. Це якщо ми хочемо мати чесні, вільні демократичні вибори, а не просто голосування, яке задовільнить когось, хто не нестиме за їхні результат ніякої відповідальності, бо Україна – суверенна держава”, – говорить експертка.
Ярослав Юрчишин з парламентської фракції “Голос” погоджується із розрахунками. Водночас визнає: з огляду на позицію США та РФ, визначати дату виборів будуть не фахівці з демократичних процесів, а учасники мирних переговорів. Та й кошторис майбутнього плебісциту Україні доведеться погоджувати з партнерами – на їх фінансування в повоєнному бюджеті просто не буде коштів. “Чимало аспектів майбутнього перемир’я, а отже, і виборів зараз неможливо спрогнозувати. Однак є очевидні виклики, і вже зараз Рада може реформувати під них виборче законодавство, якщо наважиться на широкий діалог”, – впевнений депутат.
Джерело: DW