Постановка проблеми. Необхідність правового регулювання відносин власності, встановлення і закріплення реальних можливостей її здійснення і захисту завжди були в центрі уваги правників.
Важливість гарантій прав і законних інтересів власників поряд з іншими природними правами і свободами громадян, дієвого їх захисту в разі порушення, розглядається в якості одного з критеріїв зміцнення законності і правопорядку в державі. Саме закріплені в актах законодавства гарантії здійснення і захисту права власності сприяють вільній реалізації правомочностей власника, а також захисту від порушень і відновлення попереднього, до порушення, його майнового стану.
Окрім цього, акти законодавства стосовно гарантій здійснення і захисту права власності в той же час встановлюють спеціальні правила, що покладають на інших осіб, тобто невласників, обов’язки утримуватись від зазіхання на чужу присвоєну власність, невиконання яких повинно призводити до застосування невідворотної відповідальності.
Забезпечення прав та інтересів власників встановлюється також шляхом закріплення в актах законодавства правил, які зобов’язують як державні органи влади та управління, так і інших суб’єктів суспільних відносин у сфері власності сприяти здійсненню і захисту права власності, що також має на увазі під собою невтручання в їх економічну діяльність. Ці гарантії спрямовані на забезпечення вільної реалізації правомочностей власника майна без будь-яких перешкод і обмежень, а також їх захист від порушень і відновлення його первинного стану до порушення, та водночас вони повинні припускати створення юридичних норм, які б сприяли повному і всебічному виконанню покладених на невласника обов’язків, невиконання яких призведе до застосування невідворотної відповідальності.
Однак юридичне закріплення права власності часто не призводить до безумовного його здійснення. З метою запобігання виникненню стану декларативності наданих прав, гарантії здійснення права власності мають регламентуватися в конституційних нормах, які повинні своєчасно відображатися в галузевих актах законодавства, з огляду на специфіку діючих суспільних відносин, і, зі свого боку, повинні бездоганно виконуватися правозастосовними органами.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання гарантування прав людини і громадянина знайшли своє відображення в наукових працях Ю. Бисаги[1], В. Заборовського[2], Н. Мішиної[3], О. Совгирі[4] та Н. Шукліної та ін. Питання гарантування права власності громадян України були предметом розгляду таких вчених, як Є. Білозьорова, О. Волох, Д. Боброва, З. Бортновської, О. Давидчука, П. Рабіновича та інших.
Незважаючи на те, що досліджуваній проблемі присвячена значна кількість наукових праць, а її окремі аспекти висвітлені в роботах як вітчизняних, так і зарубіжних учених, проблеми конституційних гарантій прав власності досліджені недостатньо, тому це питання набуває не лише науково-теоретичного, а й практичного значення.
Метою статті є аналіз конституційних норм щодо гарантій права власності з метою їх класифікації.
Виклад основного матеріалу. Дослідження конституційних гарантій прав власності варто здійснювати з урахуванням загального підходу, який існує в конституційному праві, з огляду на поділ гарантій прав людини на дві основні групи: загально-суспільні (загально-соціальні), до яких відносяться політичні, економічні, соціальні та духовні (культурні) гарантії, а також юридичні[5].
Серед учених-конституціоналістів превалює думка, що гарантіями виступають не лише певні правові умови, засоби та способи реалізації суб’єктивних прав, але й соціальні, політичні тощо[6].
О. Совгиря висловлює думку, що гарантії являють собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав, свобод і законних інтересів особи[7]. Її позицію поділяє Ю. Коцан-Олинець, визнаючи гарантіями політичні, економічні, соціальні, юридичні та інші засоби, які забезпечують постійне вдосконалення змісту суб’єктивних прав та інтересів, їх реальне здійснення[8].
Дещо інший підхід відстоює Є. Білозьоров, наполягаючи на існуванні лише правових гарантій, підкреслюючи, що реалізація прав і свобод забезпечується правовими гарантіями, тобто правовими засобами та способами, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, поновлюються їх порушені права[9]. Схожу позицію займають і інші дослідники: А. Юзефів наголошує, що гарантії є системою норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав і законних інтересів людини[10]; гарантії прав і свобод людини є основними способами, засобами, за допомогою яких кожна людина має можливість реалізувати свої права і свободи[11].
На думку Л. Дешко, гарантії за змістом – це система засобів та способів, створення яких є зобов’язанням держави, і які покликані забезпечити фактичну реалізацію, охорону та захист прав і свобод кожного; за формою – передбачені національним законодавством та міжнародними договорами, які є частиною національного законодавства, а також рішеннями міжнародних судових установ, які тлумачать норми таких міжнародних договорів, нормативно-правові та організаційно-правові способи реалізації прав і свобод кожного; за суттю – умови, які держава зобов’язана створити для реалізації прав і свобод кожного[12].
Аналіз підходів учених до інституту гарантій свідчить про відсутність єдиного підходу до зазначеної проблеми, а також про наявність відповідної системи гарантій, яка включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій – це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи[13].
Загалом при дослідженні конституційного права людини і громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю залежно від змісту та виду гарантій прав людини слід виокремлювати: загальні гарантії; спеціальні (юридичні, правові) гарантії.
Загальні гарантії, зі свого боку, поділяються на: 1) політичні – демократичний устрій суспільства; плюралістична, відкрита політична система; наявність розгалуженої мережі громадських об’єднань, у тому числі різних осередків суспільства; демократична виборча система та ін.[14]; 2) соціально-економічні – економічна система суспільства; податки та збори; передбачувана податкова політика держави; наявність різних форм власності, яким держава гарантує і забезпечує рівний розвиток і захист; 3) ідеологічні – загально-визнані стандарти права власності (принцип недоторканості приватної власності; принцип пропорційності; принцип стабільності; принцип допустимості обмежень права приватної власності; принцип рівності всіх власників з питань обмежень; принцип справедливої компенсації державою власнику майнових втрат; принцип судового захисту права приватної власності; єдність публічної природи власності; цільове призначення; субсидіарна відповідальність; створення рівних економічних умов формування та розвитку публічної власності; пріоритет регулювання публічної власності поза цивільним оборотом; публічність).
Особлива роль в контексті гарантування права власності належить саме спеціальним (юридичним) гарантіям, тому слушною є думка Я. Кузьменко, який підкреслив, що «юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права»[15], яка в подальшому була схвалена більшістю дослідників.
Спеціальні (юридичні, правові) гарантії конституційного права представляють собою систему правових умов, засобів та способів реалізації, охорони та захисту цього права і поділяються на: 1) нормативно-правові (норми-принципи матеріального і процесуального характеру, юридичні обов’язки, юридична відповідальність); 2) інституційні (наявність інституту влади, що повинен виступати їх гарантом).
Аналіз Основного Закону України[16] дозволяє виділити найважливіші спеціальні гарантії права власності в Україні: рівний захист і розвиток всіх форм власності; визначення правового режиму власності лише законами України; свобода використання власником своєї власності; непорушність права власності і неможливість його протиправного позбавлення; судовий захист.
Втім варто наголосити, що одним із дієвих механізмів повного і безперешкодного здійснення права власності є насамперед судовий захист, за якістю якого можна судити про справжній стан забезпеченості гарантій здійснення і захисту права власності.
На наш погляд, з метою досягнення завдань побудови демократичної правової держави необхідно налагодити ефективну роботу «багатоканальної» системи охорони та захисту прав і інтересів, і власника.
Звернення до суду не повинно бути єдиною формою захисту прав і інтересів власника. Право звернення власника до судових інстанцій є останньою можливістю з прийняття остаточного рішення зі спірних питань у разі невідновлення іншими державними органами його порушених прав та інтересів, куди він має право звернутися, в тому числі і на дії і рішення цих органів. Тому вважається за доцільне посилення ефективності роботи паралельних інститутів щодо забезпечення здійснення і захисту права власності.
У зв’язку з цим діяльність як державних, так і недержавних органів також є одним із механізмів реального здійснення і захисту права власності. При цьому можливість оскарження дій і рішень зазначених органів є однією з гарантій забезпечення прав і законних інтересів власників. Не менш важливим є і право кожного після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна[17].
Загалом встановлені в актах законодавства гарантії повного і безперешкодного здійснення і захисту права власності на сьогодні розглядаються як найважливіші ознаки правової демократичної держави, до існування якої завжди прагнули економічно розвинені країни.
Висновки. Життєво важливі інтереси суспільства і держави полягають у забезпеченні гарантій здійснення і захисту прав інтересів власника, свободи економічної діяльності та підприємництва, що є неодмінною умовою ефективного функціонування і розвитку демократичної держави. Здається можливим виділити два рівні гарантій права власності: конституційний і правозастосовний. На конституційному рівні закріплюються основні положення, що дозволяють захистити власність. На рівні правозастосовної практики відбувається безпосередня реалізація гарантій власності, закріплених на конституційному рівні.
Конституцією України встановлено систему гарантій права власності, яка включає: 1) загальні гарантії (політичні, соціально-економічні, ідеологічні) та 2) спеціальні (юридичні, правові) гарантії, які включають як нормативно-правові, так і інституційні (рівний захист і розвиток всіх форм власності; визначення правового режиму власності лише законами України; свободу використання власником власності; непорушність і неможливість протиправного позбавлення права власності; судовий захист).
Ступінь захищеності власності залежить не стільки від того, як сформульовані конституційні гарантії, скільки від того, в якій мірі ці гарантії можуть бути реалізовані в правозастосовній практиці.