Безперечно, мають рацію автори, котрі стверджують, що неможливо знайти інший принцип організації і здійснення державної влади, який на такому ж рівні, як принцип поділу влади, відігравав би важливу роль в механізмі демократії, і водночас принцип, який би так різнобічно трактувався політиками і доктриною конституційного права[2], і це не лише в минулому[3], але й сьогодні[4]. В своїй історії та історії польського конституціоналізму принцип поділу влади пройшов фундаментальну і важливу еволюцію. Принцип був відомий ще з визначного Урядового Закону від 3 травня 1791 р., який, зазвичай, називають Конституцією 3 Травня. На вказаний принцип посилався також Закон від 17 березня 1921 р. Конституція Республіки Польща. Згодом принцип був відкинутий Конституційним законом від 23 квітня 1935 р., відомим як Квітнева Конституція. Формально принцип визнавався так званою Малою Конституцією від 19 лютого 1947 р., яка була конституційним законом. Потім принцип був відкинутий Конституцією Польської Народної Республіки від 22 липня 1952 р. Справді «реабілітованим» принцип став ще під час набуття чинності Конституції від 1952 р., однак не її знаменитою оновленою версією від 7 квітня 1989 р., а її версією зі змінами від 28 грудня 1989 р.[5] Згодом на принцип посилався Конституційний закон від 17 жовтня 1992 р., названий Малою конституцією, і врешті принцип формально прийняла діюча сьогодні конституція, хоч і не повністю дотримана чинною владою, а саме Конституція Польщі від 2 квітня 1997 р. у статті 10.
Первинно мета принципу поділу влади полягала у протидії прагненням правителів та абсолютистських режимів, через побудову нового способу організації політичної влади держави, з часом принцип почав розглядатися як гарантія дотримання прав суспільства і окремих його членів, що і залишилось пріоритетним в цьому принципі й до нині. Окрім цього, принцип поділу влади також забезпечує інші принципи та цінності, такі як принцип суверенності народу в діях держави як політичної організації і зміцнення проявів політичного плюралізму у демократії[6]. Принцип, про який йдеться, отримав статус пріоритетного принципу в ліберальних поглядах, отримавши формальне визнання і прийняття вже у XVIII столітті, і значною мірою, незважаючи на радикальні зміни його моделі, це визнання зберігається і до наших днів[7].
В основі впровадження принципу поділу влади в правові механізми переважно були «побоювання за наслідки концентрації занадто великого обсягу владних повноважень в одних руках»[8], а також забезпечення прав та свобод громадян, оскільки влада, навіть самого суспільства-народу, чи законодавча «не могла сягати далі, ніж передбачає загальне благо» (параграф 135)[9]. Вважалося, що навіть якщо, з прагматичної точки зору, поділ влади ускладнює ефективне функціонування державних інститутів, він буде цікавим державникам, оскільки не має жодних переваг відкидання можливості ризику державного деспотизму і єдиновладдя[10].
З вищезазначеного видно, що від 1989 р., тобто від конституційного перевороту, після підписання у Польщі Угод «Круглого Столу», принцип поділу влади не одразу був виражений в конституційній нормі.
У конституційно-правовій літературі відомі погляди, що навіть такий важливий принцип поділу влади не має бути безпосередньо виражений в конституції. Вважається, що його матеріалізація може відбутися через структуру конституції або через так званий інституційний контекст принципів державного ладу[11]. Дійсно, основою нової конституційної аксіології після 1989 р. став принцип демократичної держави (далі – ПДД), а точніше, своєрідне поєднання різноманітних важливих цінностей, притаманних цій концепції. На думку польського Конституційного Суду, однією зі складових цінностей принципу ПДД є принцип стримування і противаг влади[12]. На певному етапі розвитку державного ладу Польщі після 1989 р. з принципу ПДД КС екстраполював зазначений принцип поділу влади. При нагоді, зрештою, за власною логікою, з цих декількох слів, а саме «демократична правова держава» вивів десяток інших принципів державного ладу[13].
Польський законодавець остаточно в квітні 1997 р. підтвердив, що оскільки принцип поділу влади є одним з ключових принципів, які характеризують державний лад нової держави, позаяк ця ідея – фундамент сучасного конституціоналізму демократичних держав, універсальна основа конституційної демократії, що належить до головного канону правил так званої доброї держави[14], тому принцип обов’язково має бути explicite виражений в конституційних нормах. Іншими словами, принаймні найбільш фундаментальні конструктивні частини принципу мають бути виражені в положеннях основного закону держави[15]. Передумовою такого становища було прагнення імунізувати (захистити) поділ влади від втручання зі сторони законодавця через політичні причини[16]. Між іншим, оскільки польський законодавець мав намір у новій конституції дотримуватись принципу ПДД, не мав іншого виходу як послідовно записати обґрунтоване рішеннями КС твердження щодо іманентного зв’язку принципу ПДД з принципом поділу влади[17].
Суть поділу влади полягає у виокремленні трьох фундаментальних функцій держави і передачі їх у руки окремих та незалежних органів. Справедливо зазначається, що «важко знайти приклад держави, в державному ладі якої використовується чиста форма поділу влади»[18]. З цим висловлюванням кореспондує інше слушне спостереження, що сьогодні «практично неможливо, щоб поділ влади набув абсолютного характеру, а всі завдання і компетенції були чітко поділені між конкретними органами держави, відповідно до характеру функції та приналежності до конкретної влади»[19]. З огляду на це, власне лише поділу влади, як організаційної і класифікаційної дії, виявляється недостатньо. Він тягне за собою постійний ризик, що якась з гілок влади в природній спосіб намагатиметься взяти верховенство над іншими, що саме собою є небезпечним з огляду на можливість ламання принципу поділу влади. Отож, як не парадоксально, але для забезпечення реальної незалежності зазначених гілок влади поділ влади має бути підкріплений механізмами, які протидіятимуть порушенню, певною мірою сприятимуть поділу чи сепарації. Таким механізмом має бути механізм стримування і противаг, тобто впровадження до механізмів організації всіх гілок влади, певної групи засобів врівноваження, іншими словами «гальм організації і здійснення державної влади». Тут варто звернути увагу, що органи, які належать до конкретних гілок влади, можуть взаємодіяти лише певною мірою чи в певному обсязі. Якому? В такому, що не призведе до порушення сутності компетенції кожної з гілок влади[20]. Варто зауважити, що поділ влад – це не лише технічне блокування влади, яка перевищує допустимий обсяг компетенції. Б. Банашак слушно зауважив в доктрині, що в принципі йдеться про взаємне стримування гілок влади, а також про контроль внаслідок сприяння належному розподілу компетенції між гілками влади. Важливим спостереженням і водночас інтерпретаційною директивою є позиція Конституційного Суду, який зазначив, що наслідком так званого вертикального (саме його стосується ст. 10 Конституції від 1997 р.) поділу влад є те, що: «влада законодавча, виконавча і судова мають бути відокремлені, між ними має бути рівновага, і вони мають співпрацювати»[21]. Повноваження законодавчої та виконавчої влади переплітаються, що ж стосується судової влади, то тут поділ влади варто розуміти як чітку сепарацію, позаяк з сутності системи правосуддя випливає, що судову владу здійснюють лише суди, а інші гілки влади в цьому процесі не лише не беруть участі, але й в жодному разі не можуть втручатися в діяльність судів.
Далі проаналізуємо проблему обсягу впливу принципу поділу влади. У літературі чітко виокремлені дві тези. Перша сформульована П. Вінчорка, відповідно до якої «оскільки Польща є членом Європейського Союзу, якому відделегувала компетенцію своїх державних органів в деяких справах (ст. 90 ч. 1 Конституції), можна вважати, що принцип поділу влади поширюється на рівень наднаціональний»[22], другу тезу сформулював Конституційний Суд, вказуючи на факт, що «принцип стримування і противаг є принципом внутрішнього устрою Польщі. З цього приводу немає безпосереднього стосунку до відносин між владами (органами) Спільноти та Європейського Союзу»[23]. Видається, що в цьому спорі має рацію Б. Банашак, який слушно звернув увагу на те, що зміна системи поділу влади має реальне місце під впливом як прогресуючих інтеграційних процесів в регіоні, так і розвитку наднаціональних інститутів[24]. Проф. Банашак слушно зауважив також і те, що «компетенція цих інститутів часто входить в сферу традиційних повноважень внутрішньодержавних органів, що стає причиною реалізації частини влади наднаціональними органами. Це призводить до посилення контролю над внутрішніми органами держави через незалежні від них наднаціональні органи»[25], а свого часу ухвалений в ЄС так званий Фіскальний Пакт є належним прикладом цього. Підсумовуючи цю частину статті, варто наголосити ще раз, що сучасні конституції є свого роду суспільним договором, який передбачає, як і за часів авторів принципу поділу влади, схвалення (апробацію) суспільства-народу на управління від його імені і на його користь. Однак це правління повинне бути корисне для всіх членів суспільства, має реалізовуватись в дусі забезпечення свободи і не може сягати далі, ніж передбачає загальне благо. Сучасні відомі нам моделі організації держави і відносин між органами змінилися від часів просвітництва «батьків-засновників» принципу поділу влади, тож є багато причин визнати (це робить, серед інших, Л. Ґарліцький) [26] «що три групи органів держави, які є наслідком прийняття принципу поділу влади у сфері реалізації своїх функцій, виражають безпосередню волю народу. Держава не є виключно структурою органів влади, але має сприйматися також «як sui generis організація суспільства, що функціонує в ній» і у підсумку «органи держави є також органами самого суспільства (народу)»[27]. Поділ влади в цій ситуації має передбачати недопустимість «нуліфікації» жодного з її демократично легітимізованих сегментів, що мало б бути безпосередньо кваліфіковане як антисуспільна діяльність. Не вважається «нуліфікацією» жодної з гілок влади факт піддання їх механізмам взаємного контролю і стримування у сфері перевірки правильності виконання своїх зобов’язань і компетенції, зокрема у сфері правотворчості, якими диспонує законодавча влада, а також виконавча. Як людина, як писав Дж. С. Мілль, «може виправляти свої помилки за допомогою дискусії та досвіду», так і «обов’язок урядів (…) полягає в тому, щоб поширити найбільш правдиві думки; виробити їх старанно і ніколи не нав’язувати їх іншим, якщо вони не впевнені у їх правоті»[28]. Тож, доходимо висновку, що в основі принципу поділу влади сьогодні є директива змістовного діалогу між самими органами влади, а також між ними і суспільством.
У сучасній демократії, в умовах зростання складності справ, завдань, компетенцій, домовленостей, переплетіння різноманітних суспільних інтересів у відносинах всередині держави і поза нею, взаємини між суспільством і владою, безперечно, мають опиратись на ідею діалогу, позаяк лише діалог, консультації і схильність до компромісу захищають «від бурхливої реакції стосовно векторів державної політики»[29]. Діалог, започаткований посланням понтифікату і фундаментальною основою Костелу в часах св. Івана Павла ІІ, ідентифікується в його суспільному вченні як «пошук добра за допомогою мирних засобів; має проводитися з використанням усіх можливих форм переговорів, медіації, арбітражу з прагненням до пошуку всього, що зблизить сторони, за винятком того, що ділить або веде до егоїзму, посилення агресії чи збільшення ненависті; кожен діалог має опиратися на повазі до життя людини, бо діалог скерований на суспільну природу людини»[30].
У вченні св. Івана Павла ІІ, в Енцикліці Centesimus annus (1991), папа сприймає сучасну державу як громаду і суверенний суб’єкт, який вільно приймає свої політичні і економічні рішення. Він зазначає, що аби подбати про те, щоб в умовах такої демократичної і справді вільної держави «кожна влада мала противагу іншої влади та інших повноважень, які втримували б її у відповідних межах». Схвалення цього механізму має бути основою «держави верховенства права», тобто держави, де основою є авторитет права, а не конкретних партій або людей, які керуються власними слабкостями чи нездоровими амбіціями і можуть створити систему тоталітарного правління[31].
Доктрина «батьків-засновників» поділу влади створена згідно духу нових часів трансформації, оновлення, адаптації до нових умов, а це лише свідчить про її велику життєдайність та незмінну затребуваність, зокрема і сьогодні.
У подальшій частині цього дослідження ми спробуємо навести приклади судових рішень польського Конституційного Суду з питання наявності та розуміння принципу стримування і противаг влади, вміщеного expressis verbis у ст. 10 польської Конституції від 1997 р.
Представляючи інтерпретаційні напрацювання польського КС на тему поділу влади, варто зробити одне важливе застереження. Конституційний Суд, як і інші органи судової влади, після виборів 2015 р., коли перемогла популістська партія «Право і Справедливість», був введений у процес змін, про які йтиметься нижче, і як наслідок, став повністю політизованим і підпорядкованим законодавчій та виконавчій владі[32]. Аналіз прецедентної практики за останніх п’ять років не дає права зробити висновок, що відбулась зміна acquis constitutionnel щодо принципу поділу влади, офіційно і формально нинішній склад від нього не відступив. Безумовно, не варто сподіватись, щоб орган, підпорядкований політикам, продовжував лінію судової практики, головною ознакою якої було прийняття фундаментального значення поділу та рівноваги влади в правовій державі.
Насамперед варто зазначити, що питання конституційно-правових термінологічних розбіжностей, пов’язаних з визначенням зазначеного принципу як «поділ влади» або «поділ влад» Суд визнав, що відповідним є друге поняття, позаяк більше відповідає ст. 2 ч. 1 тогочасних конституційних норм 1992 р., в якій йшлося про те, що верховна влада (а не влади) належить народові[33].
Поділ влади в судовій практиці КС є «найбільш фундаментальним положенням», про що, на думку КС, свідчить як її місце в систематиці, так і особливий порядок змін положень розділу I основного закону[34]. Можна стверджувати, що присутність принципу в судовій практиці має матеріальний характер, позаяк виходить за межі організаційних аспектів. КС підкреслює, що метою принципу є «захист прав людини шляхом запобігання зловживанню владою будь-яким її органом»[35].
Зарахування поділу влади до основних принципів державного ладу має в судовій практиці такі наслідки. По-перше, решта положень Конституції мають інтерпретуватися у спосіб, «що забезпечує відповідність їх змісту до вищої ролі цього принципу»[36]. Принципи державного ладу з розділу I Конституції трактуються як певний вид інтерпретаційного дороговказу, який використовується у процесі тлумачення і застосування всіх конституційних норм. Як принципи права (тобто норми загального характеру) підлягають передусім функціональній (цільовій) інтерпретації. По-друге, адресатами норм, що містяться в ст. 10 Конституції, є лише органи публічної влади. Для осіб не виникає жодних безпосередніх суб’єктних прав чи претензій. КС стверджує, що у зв’язку з цим скарги щодо порушення таких принципів не можуть бути самостійною підставою для конституційної скарги[37].
Щоби повністю відтворити зміст принципу поділу влади в судовій практиці польського Конституційного Суду, насамперед важливо зобразити способи представлення взаємних відносин між конкретними гілками влади. Основний і загальний зміст принципу поділу влади зводиться до погляду, що «влада законодавча, виконавча і судова мають бути відокремлені, і між ними має бути рівновага та вони мають співпрацювати між собою»[38]. Ми вже звертали увагу на те, що Конституційний Суд приймав елемент стримування і співпраці влад ще до того, як це було впроваджено у зміст Конституції 1997 р. Однак саме цей підхід, використаний в ст. 10 чинного основного закону, і виражає цей принцип «глибше». «Суттю принципу поділу і рівноваги влади є не лише функціональний поділ влади, а стан стримування і противаг влад, з метою забезпечення поваги до повноважень кожної з них і створення основ для стабільної діяльності механізмів демократичної держави»[39]. У Конституції від 1997 р. в місці «статичного» («захисного») вираження принципу поділу влади (віднесення органів держави до конкретних гілок влади і декларування їхньої незалежності), використано динамічний підхід до відносин між гілками влади, заснований на збалансуванні (формулі рівноваги). «Врівноваження Równoważenie się», своєю чергою, означає «вплив влад на себе, взаємне доповнення своїх функцій органами і виражене у співпраці гілок влади між собою, як і їх взаємний контроль, а також проявляється у можливостях ведення діалогу між ними»[40].
У контексті поділу влад КС сформулював концепцію компетенційних презумпцій, відповідно до якої «кожній з трьох гілок влади мають належати матеріальні повноваження, що відповідають своїй суті, і що більше – кожна з трьох гілок влади має зберігати певний мінімум виключних повноважень, що становлять її суть»[41]. Це покладає на законодавця обов’язок формування повноважень окремих державних органів у такий спосіб, аби не порушувати «важливого обсягу» цієї влади[42]. Водночас Конституційний Суд неодноразово вказував, що принцип поділу влади не має абсолютного характеру, а має певні обмеження. Можливе «надання законодавцю певного обсягу свободи формування системи повноважень «на околицях» окремих органів влади, там, де характер регульованого питання викликає можливість перетину чи навіть накладення повноважень»[43]. Варто підкреслити, що цей останній погляд стосується відносин між законодавчою та виконавчою владою. Конституційний Суд звертає увагу, що як для президентської системи (Мала конституція), так і для парламентарної системи (Конституція від 1997 р.) «типовим є накладення повноважень влад або їх перетин (…), що сягає інколи навіть до їх суті»[44]. Прикладом є делеговані права або закон про бюджет. «Бюджет хоч і приймається завжди у формі закону – змістом наближений до встановлення завдань конкретним державним органам (…). Про специфіку бюджету говорить і його характер, як політичного компромісу між владою законодавчою і виконавчою»[45].
З точки зору міркувань, викладених у цій статті, важливе значення мають ті елементи acquis constitutionnel Конституційного Суду, що належать до позиції судової влади, з огляду на інші гілки влади. КС завжди підкреслював, що її поділ означає «сепарацію», «ізоляцію» від решти гілок влади. Незалежність судів і безсторонність суддів сприймалися КС як «обов’язкові елементи принципу поділу влади»[46]. Принцип є «напрочуд делікатним механізмом, дуже легко його знищити, а надзвичайно важко відновити»[47]. «Судова влада може здійснюватися лише судами, тому інші гілки влади не можуть втручатися в її діяльність чи брати участь в ній»[48]. У цьому випадку «не може бути винятків від принципу поділу влади, які можуть мати місце у випадках з іншими гілками влади, де такі відносини допустимі. Жодна влада не може втручатися у справи структур, складу або діяльності судової влади, за виключенням випадків, визначених Конституцією. Варто наголосити, що інтерпретація принципу поділу влади відносно судової влади – це гарантія такої позиції судової влади, де діє принцип незалежності судів і монополії компетенції судочинства і виконання судової влади, тобто остаточне врегулювання прав та обов’язків фізичної чи юридичної особи. У випадку судової влади «основа повноважень» полягає у здійсненні правосуддя з метою реалізації права кожного на звернення до суду»[49].
Відокремленість та незалежність судів не означає усунення механізмів необхідної рівноваги між владами. Конституційний Суд підтримав цю позицію після 1997 р., коли в ст. 173 Конституції було запроваджено цю ознаку судочинства[50]. Згідно позиції КС ст. 10 i 173 Конституції є однією конструкцією ладу, в рамах якого гілки влади зобов’язані співпрацювати з метою, проголошеною на початку основного закону, обов’язкового забезпечення надійності і ефективності публічних інституцій[51].
У рамках поділу влади важливим є дотримання принципу свободи законодавця у творенні матеріального змісту права. Конституційний Суд зазначив, що він не має повноважень оцінювати конкретні варіанти рішень, їх обґрунтованість, цілеспрямованість та актуальність[52]. «Якщо контрольована норма була прийнята в рамках конституційно визначених повноважень парламенту, тоді парламент зберігає певну свободу у виборі найбільш відповідних рішень та формуванні їх конкретного змісту»[53]. Конституційний Суд як орган судової влади не повинен втручатися у права парламенту у сфері законодавчої свободи, за винятком, якщо з’являться «достатньо серйозні та доведені порушення, визначені правом процедурні вимоги, що свідчать про перевищення меж цієї свободи». Суддівські обмеження вимагають, щоб відправною точкою для здійснення контролю за конституційністю права було припущення раціональності законодавця і презумпція відповідності закону Конституції[54]. Його втручання є обґрунтованим, якщо законодавець в жахливий спосіб порушує вимоги раціональності, навіть якщо положення відповідають усім формальним критеріям правильності[55].
У судовій практиці Конституційного Суду неодноразово з’являлась проблема визначення позиції місцевого самоврядування в рамках конституційної поділу влади. У польській науці переважає думка, що зазначений принцип стосується лише системи вищих органів влади і не стосується безпосередньо системи місцевого самоврядування. КС наголошує, що самоврядування має конституційно гарантовану участь у здійсненні влади, що полягає у виконанні в рамках законів важливої частини публічних завдань, що означає, що в принципі поділу влади його органи репрезентують владу виконавчу[56].
Спосіб формування відносин в рамках виконавчої влади представлений у важливому рішенні КС від 20 травня 2009 р., в якому вирішено спір щодо повноважень Президента Польщі та Кабінету Міністрів (КМ). Спір стосувався визначення того, хто з двох членів виконавчої влади уповноважений представляти Польщу на засіданнях Європейської Ради (ЄР), з метою представлення позиції держави. КС підтвердив, що Президент як найвищий представник держави має право ухвалити рішення про свою участь у конкретному засіданні ЄР. Однак аналіз норм Конституції, де перелічено повноваження Кабінету Міністрів, схилив КС до висновку, що саме КМ представляє позицію Польщі на засіданнях ЄР, натомість прем’єр-міністр представляє Польщу на форумі міжнародних організацій та у відносинах з іншими державами і представляє узгоджену позицію[57]. КС зазначив про конституційний обов’язок Президента Польщі співпрацювати у сфері зовнішньої політики з Головою Кабінету Міністрів і відповідним міністром з метою забезпечення тотожності дій, що вчиняються від імені держави у відносинах з Європейським Союзом і його інституціями.
Підсумовуючи вищезазначені твердження та рішення КС, з огляду на питання, поставлене на початку, можна з певністю стверджувати, що принцип поділу влади має чи також може мати – через призму поточної політичної ситуації – в Польщі статус тривалого „наріжного каменю” і гарантії діалогу між владами. На жаль, як уже згадувалось, в діяльності правлячої від 2015 р. політичної групи можна спостерігати систематичний відхід від домінуючого в доктрині права і напрацьованого в судовій практиці підходу у сфері найважливіших принципів державного ладу нашої держави після 1989 р., таких як держава права та поділу влади. Демократія зараз сприймається як влада більшості, не обмежена правом. Влада, в типовий для популістів спосіб, посилається на волю народу, виражену на виборах, що має виправдовувати реалізацію всіх політичних намірів. В поглядах, висловлених протягом останніх п’яти років у вітчизняних і зарубіжних правових колах низкою організацій, таких як ЄС, Венеційська Комісія, Європейська Асоціація Суддів, Рада ООН з прав людини чи ОБСЄ, неодноразово зазначалось, що дії, які вчиняються нинішньою владою, порушують фундаментальні елементи принципу правової держави. Маємо справу з протидією демократії верховенству права, послабленням авторитету права, маргіналізацією значення конституції неконституційними змінами конституційного порядку, зниженням стандартів творення права. Одним з напрямків діяльності є також очевидне переосмислення принципу поділу влади, який можна звести до «гіркого» перефразування ст. 10 ч. 2 Конституції Польщі: «законодавчу владу здійснює ПіС, виконавчу владу ПіС, а судову владу ПіС[58]». Особливо остання група дій, спрямована насамперед на незалежність судової влади, що створює серйозний конфлікт між Польщею та ЄС. Внаслідок цього тривають численні провадження перед Європейською Комісією (далі ЄК) і Судом Європейського Союзу (далі Суд ЄС). Проблема також полягає в тому, що відсутність незалежності судів викликає сумніви, чи право ЄС є ефективним. Реалізація права вибору моделі системи правосуддя, яке належить кожній державі-члену ЄС, має відбуватися з повагою до принципу верховенства права і гарантувати незалежність судів та безсторонність суддів, і поділ влади.
Порушення принципу поділу і врівноваження влади видно насамперед у діях, спрямованих на підпорядкування судової влади виконавчій владі[59]. Законодавчі положення, які набрали чинності за останні п’ять років, стосуються всієї судової системи держави: зазнали реформації Верховний Суд і загальні суди, Конституційний Суд, Національну Раду Судочинства та прокуратуру. Метою цих перетворень, всупереч поширеним в засобах масової інформації повідомленням, насправді не є бажання покращити роботу судів. Ланцюг законодавчих і фактичних змін, які здійснюються у сфері судової влади, є доказом того, що маємо справу зі систематичним знищенням принципу поділу влади. Першим його етапом була згадувана кадрова зміна у КС, а також призупинення публікації на термін близько 2 років, 3 рішень, негативних для влади[60]. В контексті змін у КС і в Національній Раді Судочинства, органу, що готує майбутніх суддів загальних судів, в юридичній літературі використовується поняття «hollowing out», себто «вилучення» компетенції. Авторитарним системам властиве утримування державних інституцій лише як оболонок, нездатних здійснювати свої функції[61]. Зміни, що стосуються Національної Ради Судочинства, повністю змінили її систему, перетворюючи в орган, який заперечує незалежність судів і безсторонність суддів. Багато авторитетів у сфері права, зокрема колишній І Голова ВС А. Стжембош і колишній Голова КС та колишній Уповноважений з прав людини А. Цоль відкрито стверджують, що нинішня Національна Рада Судочинства, обрана Сеймом (а не, як було до сих пір, самими суддями[62]), не має повноважень, наданих Раді Конституцією Польщі, а тому її ухвали не мають юридичної сили[63]. Асоціація польських суддів «Justitia» визначає Національну Раду Судочинства як «орган, що вдає Національну Раду Судочинства»[64]. Останньою подією, пов’язаною з цим органом, є ухвала трьох палат Верховного Суду від 23 січня 2020 р., винесена у зв’язку з рішення Суду ЄС[65], де зазначається, що судді, призначені за участі нової Національної Ради Судочинства, не мають права виносити рішення, і можливим є визнання недійними винесених рішень після 23 січня 2020 р. Реакція Міністерства юстиції, а саме офіційне визнання ухвали недійсною, є яскравим виявом неповаги до принципу поділу влади і незалежності судової влади, а також рішень Суду ЄС.
Незважаючи на спроби влади, починаючи від 2017 р., підпорядкувати собі Верховний Суд, цей орган й надалі зберігає незалежність. Законом від 8 грудня 2017 р.[66] знижено пенсійний вік суддів, що мало забезпечити передчасне скорочення каденції І Голови Верховного Суду, не визначаючи при цьому критеріїв, якими мав керуватися Президент, приймаючи рішення про можливе продовження строку повноважень суддів. Реакцією на вищезазначені зміни стало звернення Європейської Комісії в липні 2018 р. зі скаргою до Суду ЄС[67] у зв’язку з порушенням незалежності судочинства, зокрема непорушності суддів, а також можливе порушення Польщею зобов’язань, передбачених ст. 19 ч. 1 Договору про Європейський Союз, у зв’язку зі ст. 47 Хартії основоположних прав і свобод Європейського Союзу[68].
Жахливим проявом запровадження політичного контролю над суддями є нова система дисциплінарних заходів. У склад створеної у 2017 р. Дисциплінарної Палати ВС[69] входять виключно судді, обрані новою заполітизованою Національною Радою Судочинства. Польське законодавство дає змогу охоплювати суддів загальних судів дисциплінарними діями і процедурами та накладати на них дисциплінарні покарання, з огляду на зміст виданих ними рішень. На думку ЄК, яка в жовтні 2019 р. прийняла рішення подати скаргу до Суду ЄС, це негативно впливає на безсторонність суддів у Польщі і не забезпечує необхідних гарантій захисту суддів від політичного контролю[70].
Відповідно до започаткованого після зміни ладу і винесених на основі чинної Конституції судових рішень у сфері „поділу” влади, воно полягає у тому, що кожна з гілок влади має відповідний обсяг повноважень, що відповідають її суті, а також кожна з них має зберігати певний мінімум виключної компетенції, що передбачає збереження її призначення[71]. Специфікою судової влади є те, що лише щодо неї «поділ» означає також «сепарація», позаяк суттю системи правосуддя є те, щоб воно здійснювалося лише судами, а решта гілок влади не могли втручатися в їх діяльність[72].
Інтерпретація принципу поділу влади, здійснена правлячими колами, радикально відрізняється від наведених вище тверджень. Принцип представляється в популістській риториці протиставлення Парламенту, тобто інституції, що представляє волю народу, судам як органам недемократичним і неконтрольованим ніким[73]. Іронією є той факт, що вищезазначена ситуація має своєю основою принцип демократичної правової держави, щодо якої знаходиться в опозиції. В рамках поділу влади судам належить роль «охоронця правової держави». Вона не може здійснюватися без забезпечення незалежності судів і безсторонності суддів. На жаль, складається враження, що вся сукупність дій, які мають слугувати «інтерпретації принципу поділу влади у спосіб, що враховує провідну роль Парламенту», по суті веде до повного стирання цього принципу і повернення до властивого попередньому державному ладу принципу єдності (однорідності) державної влади.