Українська мова – мова державна


Завантажити повну версію у форматі PDF

УДК 342.4

Павло Гураль

доктор юридичних наук,
професор Львівського національного університету
імені Івана Франка

АНОТАЦІЯ

Статтю присвячено українській мові як мові державній. Розкрито роль і значення мови у будь-якому суспільстві, показано боротьбу українського народу проти асиміляції, російщення українців, привласнення історії київської землі та створення історичної міфології російської держави, яка почалася ще на початку XVII і продовжується ще в наші дні у формі гібридної війни. Фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів XI, XII, XIV ст. і створення нових «загальноруських зводів», які були написані у XVIII ст. Абсурдність цієї діяльності підтверджується справжніми науковими працями українських і зарубіжних дослідників.
У статті ставиться питання про конституційно-правову охорону української мови як мови державної та її захист державними органами.
Ключові слова: українська мова як мова державна, фальсифікація історії та мови; наукове спростування сутності української мови; захист державної мови.

SUMMARY
НАЗВА_СТАТТІ_АНГЛІЙСЬКОЮ
Pavlo Hural
professor, doctor of law, Ivan Franko National University of Lviv

The article is devoted to the Ukrainian language as a state language. The role and еруmeaning of language in any society are revealed, the struggle of the Ukrainian people against assimilation, the russification of Ukrainians, the appropriation of the history of Kyiv land, and the creation of the historical mythology of the Russia’s state, which began in the beginning of the XVII and have continued even today in the form of a hybrid war, is shown. Falsification, rewriting or destruction of historical materials XI, XII, XIV centuries. and the creation of new “all-Russian reports”, which were written in the XVIII century. The absurdity of this activity is confirmed by the true scientific works of Ukrainian and foreign researchers. The article is raised the question of the constitutional and legal protection of the Ukrainian language as a state language and its protection by state bodies.
Key words: Ukrainian language as a state language, falsification of history and language; scientific refutation of the essence of the Ukrainian language; protection of the state language.

Сутність, роль і значення мови у суспільстві важко визначити й переоцінити. У Святому Писанні написано: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово… В тому було життя і життя було світлом для людей [1].
У цих священних словах міститься глобальна сутність і цінність мови для всіх народів, що проживають на нашій планеті.
Українські енциклопедичні джерела визначають мову «як основний засіб спілкування і взаємного розуміння в людському суспільстві… особливо тісним є зв’язок мови з мисленням, суспільною свідомістю… мова не тільки засіб вираження думок чи обміну думками, а й засіб формування і закріплення думок у суспільній свідомості» [2].
Німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер (1744 – 1803) визначаючи мову нації, зазначив, що мова є найважливішим компонентом національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традицій, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й думка. Позбавити народ мови – значить позбавити його єдиного вічного добра». Орест Субтельний (1941 – 2016) канадський історик України, зазначає: «…функція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов`язує різні верстви та регіони. Мова не тільки є засобом спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розуміти одне одного на глибинному підсвідомому рівні [3 с. 289].
Розглядаючи у планетарному масштабі ситуацію з Україною, треба відзначити, що українцям нині доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ ст., а й з проблемами, що перейшли з ХVIII i XIX ст. Найважливішою причиною складних політико-правових, соціально-економічних, морально-психологічних проблем є кількасотлітня бездержавність України, яка настала після Переяславської угоди 1654 р. між Українською Гетьманською державою та Московським царством. Порушена царським урядом угода призвела до Андрусівського договору ( 1667 р.), за яким Московія поділила з Польщею Україну по Дніпру, що потягнуло за собою морально-національні втрати продовж століть.
Брутальна московська політика призвела до того, що мільйони українців обернено не лише на російськомовних, а й на російсько прізвищних. Так звана «природна українсько-російська двомовність», тобто духовно-моральне каліцтво мільйонів українців, – це наслідок дії 479 циркулярів, указів, постанов, розпоряджень, інструкцій про російщення українців [4, с. 5]. Серед них:
– 1622 р. – наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького;
– 1720 р. – указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг;
– 1729 р. – наказ Петра ІІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження;
– 1731 р. – імператриця Анна Іоанівна вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке»;
– 1763 р. – наказ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;
– 1766 р. – наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом;
– 1769 р. – заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучати ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися;
– 1782 р. – постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови;
– 1783 р. – запровадження в Києво-Могилянській академії та українських колеґіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому НАРЕЧИЮ». У травні – указ про закріпачення селян Лівобережної України;
– 1784 р. – наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувались українською мовою;
– 1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською;
– 1834 р. – відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» Київського імператорського університету;
– 1838 р. 8 лютого – було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Почали забороняти окремі літери з української абетки;
– 1863 р. 8 липня – Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у таємному циркулярі зазначав, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою;
– 1864 р. – флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». І отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить»;
– 1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року;
– 1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою;
– 1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля);
– 1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами;
– 1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей;
– 1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу;
– 1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности»;
– 1914 р. – заборона святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси; заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; розгром товариства «Просвіта»; зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
– 1929-1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України»;
– 1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У;
– 1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України);
– 1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення;
– 1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР;
– 1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.
– 5 січня 2018 року на офіційному сайті ООН у російськомовній версії, а також на їхніх сторінках Facebook і Twitter з’явився допис про те, що ЮНЕСКО оновила список загрожених мов світу і цю інформацію супроводжує графічне зображення мов світу в їхніх зв’язках і похідності одна від іншої. Українську мову подано нібито як пізнє відгалуження від російської, яка почала формуватися значно пізніше від російської й білоруської.
На цей брехливий факт не звертати уваги ми не можемо, оскільки це твердження вкладається в низку цілеспрямованих кроків щодо оцінок української мови ( а й відповідно – і українського народу), які взято на озброєння в Кремлі і не раз було озвучено Путіним. Ці фейки постійно повторюються російськими ЗМІ. Зараз бачимо новий етап цього наступу – з використанням ООН.

Підписатися, щоб отримувати повну версію журналу

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Острозька Біблія. Острог 1581 р. б. Опрацював та приготовив до друку о. архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк), Львів 2006 р., – С. 1665.

  2. Українська радянська енциклопедія. – Вид. 2-ге. – 1982. – С. 54-55

  3. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – 3-є видання., перероб. і доповн. К.: Либідь, 1993.

  4. Газ. «Літературна Україна», 2011 р., 3 березня. –С. 5.

  5. Крамар С. І. Україна – Русь vs Московія: настільна книга/ С. І. Кам’янець – Подільський: ПП «Медобори-2006», 2017. – 408 с. іл. . – С. 214 -219.

  6. Воротиленко М. Заповіт Петра I. – Київ: ФОП Стебеляк, 2015. – 592 с.

  7. Дашкевич Я. «Учи неложними устами сказати правду…». Історична есеїстика. – К.: Темпора, 2011. – 828 с.

  8. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — Либідь, 1995. – 296 с. («Літературні пам’ятники України»)

  9. М. С. Грушевський. Історія України-Руси: в 11 томах, 12 книгах. / Редколегія: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ: «Наукова думка», 1991. – Серія (Пам’ятки історичної думки України). – т. 1. – 1991. – 737 с.

  10. А. Животко. Чужинці про красу й багатство української мови // «Холмський Православний Народній Календар на 1944 р.», Холм. – С. 80-82; Ілько Борщак. Европа про українську мову XVII-XVIII ст. // Рідна мова, 1933 р., ч. 2 і 8.

  11. «Українка». Київ, 1928 р. . – кн. 4. – С. 7.

  12. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998с т. 5. – С. 392 – 394.

  13. Ірина Фаріон. Суспільний статус староукраїнської. (руської) мови у XIV-ХVII ст.: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с.

  14. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. Вид-во Київського ун-ту, 1968. – 170 с.